Рубен Гримар - Серце серед кісток, Рубен Гримар

Розділ 5

Коли Леора вийшла з каюти, туман уже не давив, а просто був — як ковдра на плечах. Її тіло ще боліло, але душа… вперше за довгий час не скреготіла.

Вона помилилася в трюмі. Ударила, не подумавши. Але її не засудили.

Ні Дантес, ні корабель.

На палубі панувала тиша, але не мертва — жива, сповнена очікування. Як пауза перед першим акордом.

— Нарешті, — озвався знайомий голос з глибини туману. — Я вже почав думати, що доведеться годувати тебе крізь сон.

Дантес стояв біля старого вогнища, яке вона раніше не помічала — чи то воно з’явилось лише зараз, чи то корабель просто не вважав за потрібне показувати. На невеликій жарівні жевріли вуглики. А над ними — каструля. Справжня, залізна, з кришкою, яка стогнала при кожному русі пари.

— Ти… готуєш? — Леора підозріло звела брову.

— Так, страшна правда. — Скелет театрально зітхнув, відклав смичок і підняв щось, що можна було вважати дерев’яною ложкою. — Я згадав, що ти… ну, жива. І, на жаль, ще не харчуєшся сутністю місячного сяйва чи спогадами про дитинство. Тож довелося згадувати, як працює вудка.

Він повернувся до неї, гордо тримаючи… рибину. Точніше, щось між рибою, вугром і кошмаром моряка з перепою. У істоти було одне око, що ще жевріло, і зуби, яких було занадто багато для звичайної риби.

— Це… — почала Леора, але Дантес випередив:

— Не суди, доки не скуштуєш. Вона майже свіжа. Я зловив її особисто, з неабияким драматизмом, — він кинув погляд на вудку, що лежала поруч. — Щоправда, довелось сперечатись із чайкою-примарою за право на улов. Програв. Але вона великодушно поділилась. Ми уклали перемир’я.

— Тобто я зараз буду їсти… половину? — Леора насупилась, але в її голосі вже бриніла усмішка.

— Найкращу половину, — він підморгнув… тобто нахилив череп ірраціонально чарівно. — Я зняв із неї шкіру, більшість колючок і майже всі спогади. Хіба що, якщо після вечері ти почнеш бачити сни чужих людей — вибач. Це побічний ефект.

Леора сіла поруч. Туман розступився, утворивши щось на кшталт примарного кола затишку — мов сам корабель вирішив, що обід — це важливо.

Вона дивилась, як він щось там помішує у каструлі. Його рухи були впевненими, але… надто старанними.

— Коли ти востаннє… готував? — обережно спитала вона.

— Двісті років тому. — Дантес задумливо нахилив голову. — І це була каша. Я її спалив. На воді. Це був рекорд.

— І ти хочеш сказати, що після цього корабель досі дозволяє тобі щось робити біля вогню?

— Він має почуття гумору, — кістлява рука зробила круговий жест у повітрі. — Або зневірився.

Вона засміялась. Несподівано легко. Її голос злився з потріскуванням жару, з запахом солі та диму. Це був сміх не воїна, не капітанеси, не вигнанки. Це був сміх живої жінки, яка — хай там що — ще відчуває.

— Дантесе?

— Мм?

— Дякую. Не за їжу. За… цю мить.

Він мовчав, але в його позі з’явилась та дивна м’якість, що з’являється лише між тими, хто бачив смерть і все ж вирішив… залишитись.

— Я зроблю вигляд, що мені не приємно. Щоб не зіпсувати репутацію похмурого привида, — сказав він нарешті.

Він підняв ложку, скуштував і… завмер.

— Що? — Леора насторожилася, вже готуючись до гіршого.

— Це… їстівно, — зітхнув Дантес. — Мені навіть трохи прикро, що не можу оцінити смак. Але, з іншого боку — жодного шансу отруїтись.

Він подав їй миску.

Тепле залізо ледь припікало долоні. Леора поглянула всередину — рідина була мутною, з рибини виверталися залишки хребта, а знизу щось ворушилось. Вона хотіла зробити крок назад, але голод був упертіший за страх.

Перший ковток — простий, прісний, трохи в’язкий. Без солі, без спецій. Але… теплий. І в цій теплоті було щось більше за смак.

Вона зупинилася на мить, втупившись у миску. Її пальці трохи тремтіли. Мабуть, не від холоду.

…Колись, коли їй було дев’ять, вона захворіла. У великому, холодному домі. Мати тоді ще була жива. Слуги шепотілися, а батько поїхав по справах.

Мати принесла їй миску з супом — картопля, трохи курятини, нічого особливого. Але вона пам’ятала лише одне: як тримала миску в руках. Так само — міцно, притискаючи до грудей. 

Там теж не було спецій. Але суп був теплий. І це було головне.

Тоді вона подумала: якщо суп теплий — значить, усе буде добре.

І тепер — знову.

На мертвому кораблі. З примарою. У тумані.

І хтось зробив для неї вечерю.

— Не знаю, що ти туди додав… — мовила вона, тихо. Голос ледь не зірвався. — Але це…

Він опустив смичок на коліна. Погляд — повільний, уважний.

— Я додав тільки одне, — сказав Дантес. — Душу. Бо нічого іншого тут не знайдеш.

Вона не відповіла. Не змогла.

Бо вперше за довгий час хтось пригадав, що вона — жива. Не воїн, не капітанеса, не зброя. Просто людина.

І цього було досить, щоби з’їсти до останнього ковтка. І не відчути порожнечі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍