Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

– Денс-денс-денс, – тихенько підспівував телевізору чоловік у сірій футболці та синіх штанях Nike, яким було років більше, ніж Насту.

Кухня радянського зразка була б тісною навіть для сім’ї із трьох людей, але батькові з сином її розмірів було достатньо. Тут не було жодної зайвої деталі, продукту або предмету побуту: хліб лежав у хлібниці, крупи – кожна у відповідній підписаній коробочці. Ніяких заморожених нагетсів чи пачки цукерок або якоїсь Coca-­Cola у холодильнику, не кажучи вже про делікатеси, що скоріш, як виняток, бували на Новий рік, такі як в’ялене м’ясо, червона риба або сир із пліснявою.

– Синку, у мене є до тебе важлива розмова, – сказав Віктор, побачивши, що син увійшов до кухні. – Ти, до речі, приймав сьогодні пігулку?

– М‑м? – підняв брови догори Наст, кажучи цим, що не зрозумів з почутого нічого.

– Ти приймав свою пігулку сьогодні, синку? – трохи голосніше повторив Віктор.

– А‑а, цей, пігулка, цей… – хлопець з нерухомим обличчям намагався налагодити свої думки, прискорити їх. – Так, я тільки-но у ванній… той… її, – нарешті вичавив відповідь він.

– Добре, синку, – з видихом почав батько. Він знав, що у перші п’ятнадцять хвилин після прийому сублінгвальної пігулки є дуже сильні відхилення у збудливості, швидкості мислення та емоційному складнику. – Язик підіймати на перевірку не будемо, як раніше, хе-хе? – посміхнувся сам зі свого жарту батько і, не отримавши жодної реакції від сина, продовжив. – У мене для тебе є дві новини: погана та гарна, з якої почати? – рази у півтори гучніше, ніж у нормі, запитав батько, розвернувшись обличчям до сина, який сидів, тримаючи ложку, і дивився у порожній простір на столі, де мала б стояти тарілка.

– З гарної, – спокійно відповів Наст, секунд через сім після того, як батько поставив питання. На його обличчі не було зацікавленості, взагалі нічого, йому було байдуже.

– Гарна новина полягає в тому… – почав голосно батько і зробив тактовну паузу, в той самий час повільно підсовуючи синові тарілку з гарячою юшкою. Такі паузи зазвичай роблять, щоб підігріти зацікавленність, але Віктор спіймав себе на думці, що син і так все сприймає з затримкою. – В тому, що мені запропонували роботу за моєю спеціальністю гідрогеолога… і я погодився! – з посмішкою видав Віктор.

– Це добре, – після паузи відповів син.

– Це дуже добре, тому що я вже домовився про свою зарплатню! Я тобі не буду все казати, щоб не наврочити, але там суми такі, що в теорії… навіть … можливо… ее… купимо автомобіль! – з очима, повними щастя, закінчив чоловік.

– Клас, – вже с легкою посмішкою відреагував Наст. Було помітно, наскільки мова про авто була так болюча для їхньої маленької родини, адже емоції від цього пересилювали гальмуючу дію пігулки. – А в чому… цей… суть… цей… роботи, е-е, твоєї? – поцікавився він.

– Не повіриш синку, але навіть тобі не можу казати – підписав контракт. Це таємний проєкт, який спонсорується з державного бюджету, я сам досі не знаю всіх подробиць, можу сказати тільки одне – мене туди покликав мій викладач, якому дуже сподобалася моя наукова робота про підземні води та засоби їх пошуку. Хоча я писав її… я навіть не пам’ятаю, на четвертому курсі, мабуть, чесно тобі кажу, я навіть не пам’ятаю ту роботу, але добре запам’ятав Генадія Васильйовича, він взагалі не змінився, хе-хе, – посміявся батько, незрозуміло для Наста з чого. – Зараз, правда, Васильч працює взагалі не в цій сфері, а в силовій струк…

– Ну, вітаю тебе, – ніби натягнуто посміхаючись, перебив Наст, але потім схаменувся. – А… стоп, а яка погана… цей… новина? – запитав хлопець, не тільки словами, а й мімікою обличчя демонструючи зацікавленість.

– Що ж… не буду ходити навкруги – нам потрібно буде переїхати в інше місто, але не хвилюйся, за твоє навчання я вже подбав, тому свої останні курси ти проведеш у медичному коледжі того міста, куди ми поїдемо. За футбол не дізнавався, але я з Юрійовичем поспілкуюсь, він зрозуміє, а там вже знайдеш собі нову команду, будеш за них грати, – трохи тихіше, ніж перед цим, відповів батько і підняв очі на сина, щоб подивитись його реакцію. Він не просто так спитав за пігулку, бо знав, коли саме потрібно розповідати подібні «новини».

– Е‑е.., – вичавив з себе Наст, брови його так і не спустилися донизу. – А…стоп…а яке…цей…місто? – запитав він в надії почути якесь таке, щоб було максимум в кількох годинах їзди від Львову.

– Кхмм… – прочистив горло батько Наста. – Є таке невелике містечко на Луганщині, називається… Лисичанськ…