Ілля Попенко - Між світами, Ілля Попенко

Глава 3 ЛИСЯЧА БАЛКА

– А ви нам не допоможете? – Віктор спускав важкі валізи з кузову вантажного автомобіля, якому, за виглядом, було приблизно років шістдесят, та, немов би благаючі, дивився на водія авто.

– Нєт, майо дєло довєсті, – відповів товстий лисий чоловік, не найрозумніший за виглядом, однією рукою тримаючи цигарку, а іншою паперовий стаканчик кави.

– Добре, – буркнув собі під ніс батько Наста зі смутком на обличчі.

– Тато, та дай-но я тобі допоможу, – Наст вийшов з під’їзду п’ятиповерхового будинку та одразу покрокував до батька.

Вересневий Лисичанськ ще не прощався з літом. Тополі, що стояли вздовж дороги, прикрашали та освіжали своєю зеленню сірі п’ятиповерхівки, які були, мабуть, візитівкою міста. Як здавалося хлопцю, повітря скрізь мало якийсь інший запах, немов Наст завітав до когось у гості, тільки у цьому випадку – приїхав за тисячу кілометрів у інше місто. Яковенко провів поглядом по вулиці, і йому стало зрозуміло, що це місто в рази менш людне, ніж Львів. Одна хатинка, де продавався хліб і пекарські вироби, та продуктовий магазин на розі – це все, що було з цікавого на вулиці, де зупинилися Віктор із Настом.

– Нарешті остання, – нахилився батько, підіймаючи велику коробку у кузові вантажівки. – На, тримай, – передав він синові тягар та виліз із кузова, щоб розрахуватись.

– Єщьо пядєсят, нє бєсплатно ж я ждал, – підпаливши вже третю цигарку та відкинувшись у водійському кріслі, сказав лисий водій.

– Це все, що є, – трохи спантеличено відповів Віктор. Він розумів, що витратив вже половину заощаджень, тільки доїхавши сюди, і жити на іншу половину їм з Настом потрібно буде ще місяць.

– То єсть? – обурено запитав водій і поставив стаканчик з кавою собі на живіт як на підставку.

– То єсть, нєт больше дєнєг, до свіданія, – закінчив діалог російською Віктор та розвернувся у бік під’їзду.

Доки Яковенко старший йшов до під’їзду, лисий керманич бурмотів собі під ніс всі образи, які пам’ятав про західняків, але Настовому батькові було вже все одно. Він дивився на їхній двір відкритого типу. Вузенька дорога для проїзду автомобілів відокремлювала дві зони – одна для паркування, інша для відпочинку. У зоні відпочинку, якщо так можна було б її назвати, були в наявності: тенісний стіл без сітки, але з попільничками, маленька дитяча гірка з продавленим унизу металевим схилом, який робив боляче тому, хто використовував гірку за призначенням, лавочки у кількості двох одиниць та карусель-­крутилка, яка класично була присутня у всіх дворах, але, на жаль, у цьому дворі в каруселі було відсутнє кермо, тобто коло, щоб розкручувати її. А так, в цілому, двір сподобався Вікторові, як мінімум тим, що він не побачив якихось п’яниць або наркоманів на цих лавочках, тому він радісно йшов до сина, щоб поділитися враженнями і спитати його думки з приводу нової оселі.

– Ну, як тобі, синку, – з посмішкою запитав Віктор у сина, зайшовши у квартиру на першому поверсі.

– Таке собі, – примружившись, відповів хлопець. – Квартира краща, ніж наша, але місто…

– Так, не починай… Ти сорок секунд це місто бачив від сили. Піди в центр завтра після пар, в розвідку, так би мовити, хех, – весело продовжив батько.

Було помітно, що Віктора все задовольняло, і настрій в нього був краще, ніж будь-коли за останні часи. Весело підспівуючи пісні початку тисячоріччя, він ходив по новій двокімнатній квартирі та розкладав речі по місцях. Чоловік вважав, що сьогодні день, коли його життя повністю зміниться на краще. Нова квартира, нова робота, нове місто та нові знайомства – все те, чого не вистачало його життю у минулому. Хлопець же, навпаки, сумно сидів на підвіконні і дивився на безлюдний двір. Наст прокручував у голові думки про свою футбольну команду, про групу у коледжі, про ліпшого друга Саву – про всіх, кого йому довелося покинути. «А ще цікаво, що там за люди будуть у новому десятку?» – думав він, уявляючи свій завтрашній перший день у медичному коледжі.

– Синку, піди купи продуктів на завтрашній сніданок, – сказав Віктор, протягуючи сину двісті гривень.

– Решту собі?

– Я тобі дам, – замахнувся у відповідь батько, імітуючи потиличник.

– Хах, та годі-годі, – ухилився Наст і пішов до виходу.

Одягнувши легкий спортивний костюм, хлопець вийшов з під’їзду. Сонце вже поволі сідало за обрій, тому місто пофарбувалося у помаранчево-­червоні кольори. Легкий вітерець шебуршив траву та кущі у дворі, а на лавочці, нізвідки, з’явився хлопець, на вигляд такого ж віку як і Наст. Він безтурботно сидів та дивився перед собою, немов у прострації.

– Добрий день, – привітався з сусідом Наст.

– Добрий? – немов питаючі, з піднятими бровами, відповів голений хлопець в вітрівці Адідас, що крутив у руках панаму, яку прикрашала наліпка листя марихуани посередині.

«Наркоша» – подумав Яковенко і пішов стежкою, викладеною квадратним камінням, між яким маленькими лозинами тяглися до сонця паростки пиріїв та кульбабок. Йдучи вздовж гаражів, Наст звернув увагу на графіті, які посилали на різні канали по придбанню всього, чого не можна купити в магазині на розі вулиці. Проходячи тут уперше, коли вони з батьком носили речі з авто, Яковенко і не помітив все це. Кількість графіті на тринадцятьох пройдених Настом гаражах важко було порахувати. Хлопець, не поспішаючи, йшов та роздивлявся малюнки: «Десь сто, чи більше», – думав він, переміщуючи погляд з одного графіті на інше. Тут були і рожеві білки в окулярах, і пес в шортах та футболці, що лапою вказував на номер телефону, але більш за все Наста заінтригував останній малюнок. На крайньому гаражі, прямо посередині були намальовані величезні очі, у зіницях яких можна було бачити немов би відображення зірок. Графіті було зроблено професіоналом, тому що якість малюнку була немов це і не малюнок взагалі, а просто фотографія, збільшена у десятки разів. Відчуття, що ці баньки справді дивляться на тебе, не покидало Настової голови. Над очима був напис, який, як згодом припустив Наст, був назвою цього «каналу». Написано було – «Infinity's eyes». Під очима була намальована ще одна пара очей, набагато менших за розміром, які дивилися в лівий бік, де було написане посилання на цей канал. «Ось це я розумію реклама!» – подумав про себе хлопець і вийшов на вулицю, де нещодавно вони з батьком вивантажували всі свої речі. Минула майже година, але вулиця так і не стала наповненою людьми. Десь вдалечині пара вигулювала собаку, який робив свою справу прямо на тротуарі, але власники тваринки навіть не помічали цього, потягуючи по черзі цигарку, дим від якої здіймався у небо, красиво розчиняючись у повітрі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍