Axolotl - Ідеальний рецепт, Axolotl

Лоран перевернув ніж, уважно розглядаючи відблиски світла на лезі.

— Думають, що можуть вирішувати за мене! — Жозефіна сердито кинула рушник на стіл. — А що як одного дня я просто…

— Ні, — спокійно сказав Лоран, не відриваючи погляду від ножа.

— Що «ні»?

Він нарешті підняв очі на неї.

— Ти не здасися.

Жозефіна замовкла.

Лоран зробив останній рух ганчіркою, відклав ніж і повільно встав.

— І вони це зрозуміють. Дуже скоро.

Жозефіна нервово засміялася.

— Ти говориш так, ніби вже придумав, що з ними зробити.

Лоран нахилив голову, дивлячись на неї довгим, спокійним поглядом.

— А як ти думаєш?

Жозефіна відчула, як її серце пропустило удар.

Жозефіна схрестила руки на грудях, втупившись у Лорана.

— Ти… ти говориш це так, ніби вже вирішив їх позбутися.

Він мовчав, просто дивлячись на неї своїми темними очима.

— Лоране? — Її голос звучав трохи напружено.

Він зітхнув, провів рукою по волоссю і… раптом усміхнувся.

Жозефіна кліпнула.

Це була не хижа усмішка, не зловісна і не небезпечна. Просто… легка, навіть заспокійлива.

— Ти нервуєш.

— Я?! Ні! — Вона випросталася. — Просто… мені не подобається, коли ти так дивишся.

— Як?

— Як людина, яка планує похорон.

Лоран засміявся тихим, коротким сміхом.

— Я не збираюся нікого вбивати.

— Чесно?

— Чесно.

Він ще раз усміхнувся, на цей раз з тією дивною м'якістю, яку вона ніколи не очікувала побачити у нього.

— Але я теж не збираюся дозволяти їм зруйнувати твоє життя.

Жозефіна глибоко вдихнула, видихнула.

— Я не продам пекарню, — сказала вона твердо.

Лоран кивнув, ніби цього і чекав.

— От і добре.

Він знову взявся за ніж, наче нічого не сталося.

А Жозефіна зрозуміла, що вперше за останні дні відчуває себе… у безпеці.

Двері пекарні відчинилися.

Жозефіна не одразу підняла голову від тіста, але відчуття тривоги пробігло по шкірі ще до того, як вона їх побачила.

Ті самі люди. Той самий конкурент, з єхидною усмішкою і самовпевненістю.

— Ви все ще тут, мадемуазель, — пролунав його надто люб’язний голос. — Я був певен, що ви вже передумали.

Жозефіна кинула швидкий погляд на Лорана.

Він стояв біля стола, спокійно витираючи руки рушником. Жодного зайвого руху.

Але повітря в пекарні змінилося.

Конкурент теж це відчув.

Спершу він впевнено пройшовся залом, але, коли зустрівся поглядом з Лораном, його крок сповільнився.

Чоловіки за його спиною теж помітили щось не те.

Лоран не сказав жодного слова. Просто подивився.

Довгий, холодний погляд, який не потребував пояснень.

— Ваш новий помічник? — запитав конкурент, ховаючи нервозність за насмішкою.

— Так, — спокійно відповіла Жозефіна.

— І він добре працює?

— Бездоганно.

Лоран не моргнув. Не посміхнувся. Просто витер руки, поклав рушник на стіл і схрестив руки на грудях.

Конкурент кашлянув, зробив крок назад.

— Що ж… Це ж просто бізнес. Ви ще передумаєте.

Він поспішно рушив до виходу, його люди — за ним.

Коли двері зачинилися, Жозефіна зітхнула.

Лоран повернув голову до неї:

— Вони більше не повернуться.

Вона здригнулася від того, як спокійно він це сказав.

— Чому ти так думаєш?

Лоран знизав плечима.

— Достатньо одного погляду.

Вона відкрила рота, щоб заперечити, але потім згадала, як вони зникли. Як їхня самовпевненість випарувалася за секунду.

І вона не була впевнена, що хоче знати, ким Лоран був до того, як став її помічником.

Лоран провів поглядом, як конкурент і його люди зникли за рогом вулиці.

Жозефіна спостерігала за ним.

— Ти не моргнув жодного разу, — пробурмотіла вона.

— Не було потреби.

Він підійшов до дверей і замкнув їх.

— Це траплялося раніше?

Вона зітхнула, поправляючи фартух.

— Час від часу.

Лоран повернувся до неї, спершись на двері.

— І що ти робила?

— Ігнорувала. Або грубо відповідала. — Вона знизала плечима. — У мене немає зайвих грошей, щоб возитися з судами, а ще я не хочу проблем.

Лоран мовчав, задумливо спостерігаючи за нею.

— Що? — Жозефіна трохи занервувала.

— Я просто думаю… — Він повільно провів рукою по підборіддю. — Якби ти не була пекарем, ти була б відчайдушним гравцем у покер.

Вона здивовано кліпнула.

— Це комплімент?

— Так.

Він глянув на двері, ніби перевіряв, чи вони точно замкнені, а потім додав:

— Але все ж таки краще закривати двері ззовні.

— Чому?

— Так простіше прибрати загрозу, поки вона ще не зайшла.

Жозефіна відчула, як по спині пробіг холодок.

Вона раптом усвідомила, що Лоран не просто висловлює логічні думки.

Він говорить з власного досвіду.

Жозефіна спостерігала, як Лоран перевіряє замок на дверях, потім роздивляється вулицю через вітрину. Його рухи були спокійними, але водночас якимись… обережними.

— Ти занадто серйозно це сприймаєш, — вона спробувала розрядити атмосферу.

Лоран обернувся до неї, схрестив руки.

— Я можу все влаштувати.

Жозефіна моргнула.

— Що?

— Проблеми з конкурентами. Можу зробити так, що вони більше не турбуватимуть тебе.

Вона розсміялася.

— Ой, звучить, як у кіно! Що, подзвониш якомусь загадковому другу? Чи може, змусиш їх «зникнути»?

Лоран не усміхнувся.

— Якщо треба.

Жозефіна перестала сміятися.

— Чекай… Ти жартуєш, так?

Він злегка нахилив голову, уважно вдивляючись в її обличчя.

— А ти як думаєш?

Її усмішка потроху згасла.

Його тон був настільки рівним, що вона не могла зрозуміти, чи він справді серйозний.