Axolotl - Ідеальний рецепт, Axolotl

Глава 3

Жозефіна розчинила двері пекарні, потягуючись після ранкового холоду.

— Добрий ра… — вона обірвала фразу, вдихнувши аромат свіжої випічки.

На кухні було тепло, а повітря насичене нотками масла і карамелі.

Лоран стояв біля столу, уважно спостерігаючи за круасанами, які щойно дістав із духовки.

— Ти… вже працюєш? — здивовано запитала вона.

Лоран кинув на неї короткий погляд.

— Треба ж колись навчитися.

Жозефіна підійшла ближче й заглянула на деко.

Її очі округлилися.

Круасани… були майже ідеальні.

Золотаві, рівні, з чіткими шарами тіста.

Вона озирнулася на нього.

— Ти що, ночував тут?!

— Ні.

— Точно? Бо це підозріло.

Лоран знизав плечима.

— Просто прийшов раніше.

Жозефіна простягнула руку, взяла один круасан і уважно його оглянула.

— Це… неймовірно. Вони справжні!

Лоран схрестив руки на грудях.

— Сподіваюсь, ти не плануєш продавати їх як «авторські мутанти»?

Вона засміялася.

— Ні, цей раз точно ні!

Відкусила шматочок.

Закрила очі від задоволення.

— Ідеально.

Лоран трохи розслабився, але в його погляді ще залишалася тінь сумніву.

— Достатньо добре?

Жозефіна широко усміхнулася.

— Ні.

Лоран насупився.

— Що не так?

Вона підняла палець.

— Не достатньо добре… а чудово!

Лоран не відповів, але куточки його губ ледь помітно смикнулися вгору.

Дверний дзвіночок пролунав різко, ніби попереджаючи про небезпеку.

Жозефіна підняла голову від каси й відразу напружилася.

У дверях стояв він.

Марсель Дюваль — власник сусідньої кав’ярні, хитрий і нахабний тип, який уже рік намагався вижити її з бізнесу.

Позаду нього — двоє кремезних чоловіків, які явно були тут не за круасанами.

Жозефіна повільно видихнула й витерла руки об фартух.

— Доброго ранку, — вимушено усміхнулася вона.

Марсель теж усміхнувся, але його посмішка була слизькою, як старий масло-крем.

— Жозефіно, люба. Я бачу, твій бізнес усе ще тримається?

Вона схрестила руки на грудях.

— Важко, коли сусід постійно розпускає чутки, що моя випічка несвіжа.

Марсель театрально зітхнув.

— Ну, знаєш, ринок жорстокий. А я просто чесна людина, яка хоче справедливості.

Жозефіна ледь не закотила очі.

Один із його людей раптом підійшов до вітрини й постукав пальцем по склу.

— Виглядає непогано, — пробурмотів він.

— Ще й смачно, — підхопила Жозефіна, примружившись.

Марсель зробив крок ближче.

— Я тут, щоб дати тобі останній шанс. Закривайся, поки ще можеш.

Вона стиснула щелепи.

— Не дочекаєшся.

— Думаєш, справишся? Одна?

— Вона не одна, — раптом почувся голос із кухні.

Жозефіна навіть не встигла обернутися, як поруч із нею з’явився Лоран.

Його руки були в борошні, погляд холодний, рухи неквапливі.

Марсель примружився.

— Це хто?

Лоран витер руки об фартух.

— Помічник.

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася загроза.

Жозефіна помітила, як Марсель трохи змінився на обличчі.

— Новенький?

Лоран не відповів, лише повільно зняв фартух і поклав його на прилавок.

Марсель нервово хмикнув.

— Що ж, сподіваюся, він знає, у що вплутується.

Він дав знак своїм людям, і вони вийшли.

Дверний дзвіночок знову дзенькнув, повертаючи тишу.

Жозефіна перевела подих.

— Ну, це було весело, — сухо прокоментувала вона.

Лоран мовчки дивився на двері.

— Вони повернуться.

Жозефіна склала руки на грудях.

— Ти виглядаєш так, ніби радий цьому.

Лоран злегка усміхнувся.

— Можливо.

Наступного ранку Жозефіна відкрила поштову скриньку й застигла.

Всередині лежав білий конверт без підпису.

Вона розірвала його, пробігла очима надрукований текст і скривилася.

«Ще не пізно змінити рішення. Продай пекарню, поки все добре. Інакше буде… неприємно.

— Ах ти ж… — пробурмотіла вона крізь стиснуті зуби.

Розлючена, Жозефіна влетіла в пекарню і грюкнула листом об стіл.

Лоран, який якраз нарізав шоколад, навіть не здригнувся.

— Проблеми?

— Та ні, просто хтось знову забув, що середньовіччя закінчилося!

Лоран узяв лист, пробігся по ньому очима.

— Примітивно.

— Дуже.

Жозефіна сперлася на стіл.

— Думаєш, це вони?

— Сто відсотків.

Лоран спокійно відклав ніж.

— Що будеш робити?

— Що я завжди роблю, коли мене намагаються залякати, — вона широко усміхнулася.

Лоран з цікавістю підняв брову.

— А саме?

— Відкрию пекарню, напечу більше круасанів і зроблю знижку на еклери!

Він на секунду задумався.

— Досить агресивна відповідь.

— Так, я така.

Лоран усміхнувся ледь помітно.

— Сподобалось.

Жозефіна засміялася, але її настрій швидко зник, коли вона помітила в його очах щось нове.

— Лоране… а якщо вони підуть далі?

Він нахилив голову, уважно дивлячись на неї.

— Тоді я подбаю про це.

Його голос був спокійний, але в ньому відчувалася чітка обіцянка.

Жозефіна раптом зрозуміла, що ті шрами на його руках — це не просто історія. Це попередження для тих, хто наважиться перейти межу.

У пекарні було тихо, тільки чути було, як ніж рівномірно шкребе по дошці.

Лоран сидів за столом і протирав лезо кухонного ножа. Повільно, методично.

Жозефіна ходила по кухні, роздратовано жестикулюючи.

— Це ж треба, Лоране! Думають, що можуть просто так налякати мене якимось дурним листом!

Він мовчки продовжував водити ганчіркою по лезу.

— Вони гадають, що я така дурна, що просто здамся? Чому ці типи завжди такі самовпевнені?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍