Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Вітаємо та чекаємо на вас, — прозвучало з приладу, який він одразу сховав. Дорогою до нового дому вони мовчали. На Янові їх радісно зустріли та привітали. "Ще одна загроза Зони ліквідована!", говорили вони. 

   — Дивись, схоже твій друг впорався швидше, — Дєд вказав на Славка з Сивим, що гордо посміхалися. Другий привітав Родіона, та старші лишили їх, заговоривши про щось своє. 

   — Радий, що ти впорався, — першим заговорив Слава та по-братський обійняв друга. — Невже ти справді вбивав тих снорків? Теж довелося їх побачити, ну і потвори.

   — Так, було діло, — він почухав потилицю. — А ви де були? 

   — Вбивали зграю плоті. Ці були іншими, мігрували з лісів. Тому більш агресивні від звичайних, як розповідав дядько. Виявляється, вони ще й їстівні. Ми одразу там і перекусили. 

   — Щастить. Я з самого ранку не їв, а снорки, сам знаєш, такий собі обід, — засміялися вони, та тут їх перервали. Сивий та Дєд покликали хлопців до себе та провели в кабінет генерала. Тепло привітавшись, та отримавши вітання і від нього, вони присіли. Тайсон дістав та посунув до них два конверти з грошима, додавши "за виконане завдання" та "витратьте їх з розумом". За кілька хвилин бесіди, генерал встав з крісла.

   — Я тут подумав, пацани ви хороші, порядні, як-то кажуть. Вступайте до нас, до Долгу, а? Не буду вам нічого розповідати, самі знаєте як тут у нас. Ну, що скажете? — після пропозиції генерала, Славко одразу поглянув на дядька Андрія та погодився здати присягу на вірну службу. Потім усі поглянули на Родіона, очікуючи його, очевидної для них згоди. 

   — Ні. Я не вступатиму до вас. Трохи дізнавшись про те, що тут відбувається, я вирішив, що краще триматиму нейтралітет, — рішуче та впевнено говорив він, здивувавши усіх присутніх. — Я розумію, що не зможу жити тут... — він помітив посмішку Діда та Тайсона.

   — Не переймайся, малий, — промовив генерал. — Ми ж не якісь іроди. Це твій вибір. Можеш лишатися, звісно ж, не без умови. Працюй, виконуй завдання. З твоїм другом тебе ніхто не розлучатиме. Поки ми не впишемо його в нашу базу даних, ходіть на завдання разом. І ще, Ромео, чи як тебе там... — він клацнув пальцями кілька разів, хлопець виправив його та той продовжив. — Родіот, так, знайдеш у нас тут сталкера на Янові. Вампіром зветься. Коли будеш готовий до серйозніших завдань — йди до нього. А зараз, дозвольте мені поговорити з Андрієм.

   Усі вийшли, та Дєд, не втримавшись, гучно розсміявся, все повторюючи "Ромео, Ромео". Зібравши біля себе майже усіх, хто був на базі, він продовжив говорите це ім'я, котрим помилився генерал. Навіть Славко посміявся. Так, тепер вони по різні сторони. Та Родя був радий, що той хоч буде біля дядька, та ще й дозволили на Янові лишитись. Тому їх дружбі нічого не грозило. 

   Під вечір усі зібралися біля вогнища. Бодя Павук сидів, тихенько граючи якісь мелодії на старій класичній гітарі. Навколо сиділи інші сталкери, Славко та Родіон теж були там. У кімнату увійшов Дєд та ще хтось біля нього. Низький, в порівнянні з командиром, з неохайною зачіскою та близько трьохтижневою щотиною чоловік. 

   — Познайомтеся, це Агент, наш кращий розвідник, — вони встали та потиснули руки. — А це, Агенте, наш Ромео, ну, пам'ятаєш, я розказував, та Славко, Андрюхи племінник, — було видно, що Дєд був не зовсім тверезий, та тримався на ногах цей гігант добре. 

   — Не ображайся, Родіоне, це він так жартує. Генерал і наших імен напевно не пам'ятає, — говорив Агент, тримаючи командира. — Тому, може і добре, що кличка тепер така у тебе. Та я тебе так, іменем називатиму. Гаразд? А ти Агентом мене клич. Та-а, шкода що в Долг ти не захотів, Дєда розказав про тебе трохи. А тебе Славко, вітаю. Допоможу тобі чим зможу, тільки звертайся, — загалом, цей не був схожим на розвідників таких, якими їх звикли уявляти. Балакливий, привітливий. Та як кажуть, що кращий він, то ніхто і не сперечається. — Вип'ємо? Тайсон дозволив сьогодні, та і я з виходу повернувся, не проти розслабитись. Хто сьогодні на варті?

   — Ми, — відповів Славко. — Тому посидимо з вами, все одно спати вже немає сенсу лягати, тільки гірше буде.

   — Маєш рацію. Що ж, свято святом, а черга є черга. Постоїте, нічого такого не видно на горизонті. Свобода у себе, бандюки на КПП знову ошиваються, а мутантів ви сьогодні поворушили трохи. Тому легко буде в варті. Не спіть головне, бо як побачать... — і він зробив такий погляд, показавши, що солодко не буде. 

   Усі сіли в коло та радісно випили. Сивого не було, справи з генералом. Сталкери почали гнати історії свої, з виходів різних. Розповідав один про аномалію таку, ліфт називається. Колись йшов так сталкер, а за ним собаки бігти почали. Ну і забіг він в болото якесь, перестрибує деревину і тут, летить вверх. Не так щоб сильно та високо. Просто підіймати його почало. І висить він в повітрі, а собаки навколо, дістати не можуть, відштовхує їх. Та і порозбігалися. Виліз сталкер з аномалії, шокований. Розповідав іншим — ніхто не вірив. Та і знайти її потім не змогли. Дурень забув в якому місці в неї втрапив. 

   — То на кордоні вона десь, або біля бару була, — відізвався один сталкер. — Бачив я щось таке, аптечка пуста з протигазом в повітрі висіли, — деякі повірили, інші посміялися, кожен сам вирішував. 

   Далі історії були страшніше. Про істоту одну. Поріддя зонівське. Та таке, що не те що кабани, плоті чи снорки тікали від нього, як тільки бачили, а і кровососи ховалися, тільки почувши її гарчання. Химера це великий, двоголовий звіроподібний мутант. Саме він є причиною частої заборони нічних вилазок. Колись вона знищила загін з п'яти досвідчених долговців, що поверталися з завдання. Тоді ще війна була у розпалі. Тварюка напала на них з-за спини, ніхто і не помітив, не почув, як тварюка підкралася. Вона швидко роздерла усіх, ті зробили кілька пострілів, та було марно. Всі померли, а одне тіло вона забрала з собою. 

   — Бачив я її колись. Кажуть, за вбивство такої скотини немалі гроші платять, — додав Агент.