Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Тренування уже почалось. Ось, тримай, — він кинув йому ручний ліхтарик. — Десь в цих стінах є двері в таємну кімнату. Розділимося, ти обшукай з лівої сторони, а я з правої, — Родіону не лишалося нічого, окрім як погодитися та непоспішаючи, освітлюючи кожну сторону, йти до своєї стіни. Тунель виявився ширшим, ніж здавалося на перший погляд. За мить Діда вже не було видно. Він ніби крізь землю провалився. Та кликати хлопець його не став. Краще вже померти, ніж показати слабкість. Так він думав і виконував наказ. Дійшовши до заокругленої стіни, він почав світити на неї, ніби шукаючи потаємної кнопки, як робив Індіана Джонс у фільмах, котрі він бачив по телевізору. Натискаючи на таку, кам'яна стіна враз відчинялася та шукач пригод продовжував свій шлях. Та наврядчи звичайний тунель, котрий колись служив лише для руху автомобілів, ховав би в собі такі двері. 

   Давши думкам поглинути себе, він забув дивитися під ноги, через що напоровся на щось довге та залізне. Це був металевий іржавий поручень, що лежав біля трьох сходинок, що вели до...Двері! Родя вперше був вдячний за свою необачність. Перед ним були старі двері, на яких висів якийсь напис. Його вже не розгледіти, час здолав і його. На радостях він дістав рацію та повідомив про знахідку. Та ніхто не відповідав, лише тихий шум доносився з приладу. Схоже, тут не було зв'язку. Тоді він взявся голосно кликати командира, за що дуже сильно пошкодував. Почулося тихе гарчання, що стрімко почало наближатися. Ніби забувши за зброю на плечі, він ринувся до дверей, що спочатку не хотіли піддаватись, та додавши трохи сили, вдалося їх відчинити. Захлопнувши їх, Родіон почав відводити подих. Серце почало стискатися, коли він чув як тварюка намагається прорватися, царапаючи двері ззовні. Та коли шум припинився, хлопець підвівся та посвітив ліхтариком вперед, в короткий та вузький коридор з сірими стінами. Сказати, що йти туди було лячно, це нічого не сказати. Тремтячі руки зняли з плеча автомат, ганчіркою від прив'язав до нього ліхтарик та покрокував вперед. Далі був поворот наліво. Його не покидали думки, чи з командиром усе в порядку? Він міг би повернутися до тунелю, та це було надто непезпечно. Сидіти на місці не можна було. Лишалося тільки досліджувати цю "кімнату", чим би воно не було. 

   Повернувши наліво, його зустрів ще один коридор, цього разу довший та ширший за попередній, з дверима в ньому, а в самому кінці — ще одні. Лишилося оглянути ці кімнати, що чимось нагадували офіс. Увійшовши в першу, він побачив стіл, невелике, облізле крісло, полиці, повні пожовклих паперів та папок. Що це за місце таке? В кімнаті навпроти були різні дорожні знаки, конуси та ще щось, що теж не встояло перед силами часу. Двері третьої кімнати виявились важчими. Відчинивши їх, Родіон аж відскочив. За рукоятку тримався скелет людини, що враз розпався, впавши на підлогу. Увійшовши, хлопець почав огляд. Окрім цвілих паперів він знайшов фотографію, схоже, цього чоловіка та його родини. Він нічого не відчув, дивлячись на цей знімок. Своїх батьків у нього не було, йому це часто говорили вихователі в дитячому будинку. Та чому цей чоловік просто не вийшов? Чому лишився помирати в цій норі? Четверта кімната виявилася пустою. Здалеку почувся сильний удар. Схоже, тварюки увірвалися всередину. Родіон швидко почав вибивати останні двері, не піддавалися. Тоді він вдарив рукояткою автомата в ручку, щось зламалося, відпало. Кілька ударів ногою все ж таки змогли їх відчинити. І тут він застиг. Це був ще один тунель. Автомобілі та автобуси були під завалами, а ними карачки ходили дивні створіння, в обдертому одязі та спотвореними обличчями. Їх гарчання було схоже на те, що було в попередньому тунелі. Раптом, щось торкнулося його плеча. Щось важке. Він швидко обернувся, почавши цілитись, та інша рука опустила дуло зброї вниз. Це був Дєд, що закрий його вуста своєю долонню.

   — Тс-с-с, — показав він пальцем та тихо прикрив двері, доки потвори їх не помітили. — Так і знав.

   — Що це за істоти? — відпустив його нарешті командир. — Я думав, Ви померли...

   — Не дочекаєшся, — він почав щось шукати у себе в ранці. — Це, салаго, снорки. Страшні істоти. Кидаються на все живе, окрім своїх, хоча, бували і вийнятки. Їх надзвичайно важко пристрелити. Я бачу, ти здивований не на жарт. Розумію. До цього ти бачив лише псів та кабанів. Та водиться тут і таке, і ще гірше. Ми натрапили на їх лігво. Десь там є дірка, з якої вони і лізуть нагору, докучаючи нам. 

   — Що нам робити? — запитав хлопець, тримаючи двері. 

   — Як що? Будемо робити шашлики, — хрипло посміявся він та дістав три коктейлі молотова, протягнувши один Родіону. — План такий, ти кидаєш в правий куток, а я в лівий і центр. Далі — гасимо їх, не шкодуй патронів. Все зрозуміло?

   — Так! — він взяв пляшку з рідиною і на раз два три відчинив двері. Діючи згідно плану, за одну мить снорки почали горіти. Родю хоч і вчили стріляти з гвинтівки лише два рази, та стріляв він влучно, потвори здихали одне за одним, не встигаючи добігти до них. 

   За деякий час вони вже вийшли на свіже, зонівське повітря. Родіон, хоч і не відійшов від того, що сталося, намагався не показувати цього, виконуючи наступний наказ, що прозвучав як коротке "пройдемося". 

   — Вітаю, Родю, — раптов видав Дєд. — Вітаю з першим виконаним завданням. Окрім цього, ти пройшов перевірку. Ти не здрейфив та не здрапонув. Це вже щось. Та і стріляти ти вже, схоже, навчився. Не дивуйся. Славко теж на завданні, з Адрюхою він, дядьком вашим. От що я тобі скажу, хлопче, подобаєшся ти мені, рідко кому кажу це. В тобі задатки ідеального солдата. Спокійний, холоднокровний. Скажеш — зробиш, не скажеш — не зробиш. Питань не задаєш зайвих. Чимось мене молодого нагадуєш, та я трохи дурнішим був, битись завжди рвався. Та не думай, що тепер легше буде, о ні. Буде ще важче, молодий. Та після сьогоднішнього я зі сміливістю можу сказати, що ти впораєшся, — договоривши, він дістав рацію. — Базо! Завдання виконано. Повертаємося на станцію. Прийом.