Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Минуло трохи більше місяця, що видалися для новачків Зони надзвичайно насиченими та важкими. Їм ще багато доведеться пройти, аби розум, що звик до п'ятиповерхівок, активного дорожнього руху, натовпів, зазвичай, мирно налаштованих людей, приучених жити в вибудованому століттями соціумі, теплого, м'якого ліжка, телевізійних програм, гарячого душу та їжі, що їлася набагто легше зимних консервів...Так от, про що я. Про розум. Їх мозок ще мусить пристосуватися до різкої зміни умов життя. Тут, у Зоні мало що приносило радість. Люди були похмурими, злими, деякі могли скривдити, десь далеко від бази, пограбувати, або навіть пристрелити. За що? Та хоч просто так. 

   Хлопці доволі швидко навчилися стріляти. Спочатку їх тренували старими ПМами, обравши за цілі старі консервні банки, пляшки випитої вже давно горілки, або бляшанки з-під енергетиків. Виходило у них непогано, особливо у Родіона, що мало говорив, уважно слухав та виконував поставлені накази, віддаючи всього себе. Повною протилежністю був Славко, як би він не старався зосередитись, щось обов'язково його відволікало. Чи то пробігший десь поряд щур, чи повіявший легкий вітерець, або старий ворон, що сів десь на даху будинку та пильно спостерігав за ним. Вони дивились одне на одного, доки їх дивоглядки не перервав Дєд, що дав міцного запотиличника молодому. Родіону було не по собі від його тренувань, як і дядьку Андрію, що спостерігав за ними десь здалеку, та його погляд відчувався навіть звідти. Багато чого змінилося з моменту, коли той їх покинув та рванув в Зону. Це вже був не той життєрадісний чоловік, яким вони його запам'ятали. За свої роздуми і Родя дістав по голові твердою рукою командира. 

   Їх привчали жити по строгому графіку. Підйом, швидкий сніданок, котрий вони мали з'їсти до останньої крихти. Зазвичай, це була перлова або вівсяна каша зі шматком хліба або ковбаси. Інколи давали чай, та частіше звичайну воду. Далі були тяжкіі, виморюючі тренування. Від бігу до повзання, від присідань до стрибків. Обід. Потім стрільба, ще біг, та вже в екіпіруванні. Інколи за ними дивився генерал, що приїздив на Янов кілька разів на місяць. Загалом, без діла ніхто не сидів. Ну, звісно, окрім Боді Павука. У цього бродяги був свій план на день. Більшу частину часу він сидів на станції, їжі багато не просив. Інколи десь виходив, а повернутися міг за день чи за два, весь брудний, в подряпинах, часами, навіть поранений. І ніхто не знає де він ходить. Жодна людина на базі не знає його історії. На прямі питання він відповідає жартами та вдало стрибає на іншу тему. З хлопцями він одразу поладив. Грав їм пісні, пригощав гіркою випивкою, розповідав про його пригоди в Зоні. Як на нього напали снорки, а він заліз на дерево та просидів там близько трьох днів, доки товариші долговці його не знайшли та не прибили тварюк. Зброї, як відомо, він з собою не носив, кажучи, що вона йому зовсім не треба.

   Колись на Бодю напали бандити. Мерзенні такі, брудні, беззубі, вони оточили його, вимагаючи хабар. Та що вони могли взяти з нього? Що можна було знайти в його пустих кишенях, що лише проводив крізь себе вітер? Він міг пригостити їх лише недокурком, що лишив собі на потім. Після того його ніхто більше не турбував. Його опис запам'ятали усі угрупування, він став місцевою легендою, тому коли чи то Свобода, чи табір одинаків, бандюки чи інші бачили його, то тепло запрошували до себе погрітися, випити, поговорити. А своїм місцем проживання він обрав саме базу Долгу, бо ті єдині, хто дозволяли йому лишатися хоч назавжди, не вимагаючи нічого взамін. 

   Рано вранці, незадовго до загального підйому, Родіона збудив Дєд, легко штовхаючи його плече. Наказав він вставати та швидко одягатися. І чекати він буде на вулиці. Славко ще солодко спав. Родя швидко одягнувся, взяв рюкзак та виданий йому ПМ, перевірив магазин та, кинувши ще один погляд на друга, вийшов на вулицю, де його вже чекав командир. Інші ще спали, тому їх було тільки двоє. Ззовні тільки починало світати. Крізь темне, густе небо, ледве просочувалися слабкі та відчайдушні промені сонця. 

   — Почнемо тренування, салага, — сказав Дєд бадьорим голосом. — Тримай це, та будь обережний, — він протягнув йому старенький АКМ з ременем, який Родіон, без зайвих питань, чим він і подобався командиру, повісив його собі на плече. — За мною, — і він побіг. Не надто швидко. Хлопець зробив те саме, слідуючи за ним. Було погано видно, тому Дєд увімкнув свій налобний ліхтар. Такий салазі ще не видали. Та на разі одного на двох їм вистачало. 

   Ніхто не мовив ані слова за цю пробіжку, тому Родіон міг спокійно, хоч і не довго, роздивитися не надто мальовничі пейзажі Зони, з яких були лише болота, старі, покинуті навіврозвалені будівлі. Чулося лаяння та гавкання собак десь здалеку, шелест листя, що досі його насторожувало, попри такий відрізок часу життя тут. Та це було нормальним явищем. Хто знає, що там в них ховається. Зараз це був лише вітер. Так він себе заспокоював. Навіть не помітивши, як швидко минув час, вони зупинилися перед якимось темним тонелем, з якого визирало кілька автомобілів та старий радянських часів автобус синьо-білої розфарбовки. Ними давно вже ніхто не їздив, всі їх механічні внутрощі давно розікрали, лишивши металеву оболонку перегнивати. 

   — Т-а-ак, побачимо, що у нас тут, — протягнув командир, дістаючи з великої кишені якийсь пристрій. — Це, Родю, називається дозиметр. Коли приходиш до якогось невідомого тобі місця — завжди мусиш виміряти випромінювання, перед тим як йти туди, — прилад пощав легко тріщати, коли вони наблизилися до машин. — О, такі місця треба оминати, — обійшовши перешкоди, вони пройшли трохи далі. Було надто темно, навіть ліхтарик не допомагав. 

   — Чому ми тут, командире? — запитав Родіон, оглядаючи все навколо. 

   — А що таке? Боїшся? — непомітно посміхнувся Дєд, ніби чекаючи моменту, коли малий справді злякається. 

   — Ні. Хочеться швидше перейти до тренування, — насправді він боявся. З кожного кута йому чулися якісь дивні звуки. То шурхіт, то чиїсь кроки, котрі, насправді були його. Та уява розігралася не на жарт. А збрехав він, аби не впасти в очах командира.