Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Ходімо, генерал вже приїхав. Даю вам дві хвилини, і щоб підіймалися нагору, — Сивий виглядав стурбованим, все ще кидаючи на хлопців чи то злісні, чи просто стомлені погляди. 

   Хлопці зробили як їм було сказано. Славко йшов останнім, досі протираючи очі. Шляхом до кабінету генерала вони ловили на собі позирки снідаючих сталкерів у характерному червоно-чорному одязі. Лише один відрізнявся: худий, в звичайній мисливській формі та єдиним серед усіх добрим, привітним поглядом. Ось вони вже під дверима. Андрій постукав три рази та за секунду відчинив. Там вони побачили невисокого чоловіка приблизно такого ж віку, як їх дядько. Він знервовано переговорював з кимось через рацію, та побачивши гостей ввічливо перервав зв'язок. Підійшовши, він потиснув усім руки, оглянув хлопців та повернувся до свого старого, вже облізлого офісного стола.

   — Представиш нас, Андрюхо? — заговорив першим він. 

   — Так, Тайсоне. Це В'ячеслав, мій племінник, та його друг, Родіон. Хлопці, це Тайсон, наш генерал, — його голос здався кожному трохи тремтячим, він говорив незвично швидко та неголосно. 

   — Це ті самі хлопчаки про яких ти колись розповідав? На фотографії ви виглядали трохи меншими. Та і Сивий то наш, ще був не такий сивий, — посміявся він, трохи розбавивши напружену атмосферу, що панувала в кабінеті та не подобалася нікому. 

   — Так. Тут проблема виникла. Дурні вирішили мене шукати. Натрапили на найманців. А конкретно на Змія, — Тайсон швидко змінився в погляді, почувши це ім'я від товариша. — І тепер з Зони їм, скоріше всього, виходу немає.

   — Чудо, що вони досі живі, — задумався на мить генерал. — Я знаю, чого ти проситимеш. Нехай лишаються. Негоже в такому молодому віці їм вмирати. Та і біля тебе будуть, як і хотіли.

   — Дякую тобі, — Андрій повеселішав, та очікував ще дещо почути від лідера. 

   — Але при одній умові, — обоє долговців легко посміхнулись. — Пацанів треба навчити дисципліні, військовій справі та порядку. Не будуть же вони тут без діла прохолоджуватись? Хіба я не правду кажу? — поглянув він на хлопців. Вони схвально гойднули головами. — Ну от. Сьогодні і почнемо. Андрюхо, все під твою відповідальність, це зрозуміло. Та можеш віддати їх до Дєда, якщо захочеш ти або вони. І послухайте мене ще, — його тон став грубішим, бувалої жартівливості більше не звучало. — Я перевірятиму все до найменших дрібниць. І не дай Бог мені помітити, що ви, або хтось з вас прокинувся хоч на хвилину пізніше, що вчасно не з'їли сніданок та що ви протиратимете штани на тренуваннях. Проблему будуть не тільки у вашого дядька, а і вас. Зрозуміло? 

   — Так точно! — відповіли вони одночасно, чим трохи здивували Тайсона, хоч той і одразу зрозумів, що Сивий їх попередив. 

   Тепер усе було лише в їх руках. За весь день вони встигли познайомитись з багатьма долговцями. Та найбільше їм запам'ятався один персонаж, що представився Павуком, та деякі називали його просто "Бодя". Він не був учасником угрупування, не мав при собі жодної зброї чи броні. Лише гітару та хороше почуття гумору. Вечорами сталкери знаходили в собі сили, аби ще з годинку посидіти біля багаття, слухаючи його пісні та анекдоти. Скоріше за все, саме це послужило причиною дозволу генерала, аби той лишився на Янові. Трохи пізніше хлопці почали перші тренування. Також їх не оминуло знайомство з Дєдом.