Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Славко був племінником Сивого, що замінив йому батька після смерті його батьків в автокатастрофі. Він доглядав та виховував його, допомагаючи тим самим бабусі малого, що лишилася сама, переживши свою рідну доньку та її чоловіка. Про долю Родіона краще і не говорити. З самого малку довелося йому багато побачити, почути і відчути. Славко познайомився з ним у дворі, де стояло невеличке, напівзруйноване футбольне поле, з розваг були ще пофарбовані та закопані наполовину в землю шини, іржаві гойдалки та кілька дерев, з яких інколи падали палиці цікавої форми. Того дня Родіон втік з дитячого будинку, весь в синцях та подряпинах. Сидів та гойдався на місцевому атракціоні майже весь день, доки Славко його не помітив. Тоді і зав'язалася їхня дружба. Саме з того моменту вони стали нерозлийвода. Андрій, хоч і офіційно, та з невеликою доплатою, всиновив обох та доглядав їх. Але жоден ніколи не називав його татом. Так він сам просив. Лише дядько Андрій. 

    Згодом, через проблеми з законом, довелося віддати їх бабусі та покинути велику землю. І ось, вони вже сидять на Янові, біля діжкового багаття, не мовлячи ані слова. Лише тримаючи та попиваючи гарячий чай з консервних банок. Сивий дивиться то на одного, то на іншого. Вони однаково стараються непомітно подивитися і на нього, роздивитися дядька. Та його суровий погляд змушує їх враз відвернутися та дивитися в темний чай.

   — Ми тебе шукали, дядьку, — промовив перший Славко. Невисокий білокосий хлопчина з добрим поглядом, котрий інколи можна прийняти за дурний.

   — Я вже зрозумів, йолопи, — Андрій підвищив тон. — І я дуже, блін, розчарований. Добре ти, Славко. А хіба ти, Родя...Хіба ти настільки дурний? Я знаю чия це ідея, можете не розповідати. Та невже ти не зміг втримати його, а?

   — Пробачте, дядю Андрію... — промовив другий, темнокосий парубок, з невеличкою щотиною та стомленим поглядом. 

   — Ох, чорт би мене побрав, — Сивий взявся розтирати свій лоб долонею. — Тільки вас тут не вистачало. Ви взагалі думали куди йдете?! Розумієте, що те, що ви взагалі досі живі, — це або дарунок Божий, або ви просто неймовірні, бляха, щасливчики.

   — Перестань, дядько, — осмілився сказати Славко. — Ти сам винен, що покинув нас. Як нам було дізнатися, в порядку ти чи ні. Може ти взагалі вмер. Нам не лишилось іншого вибору. Бабусю нещодавно поховали. Куди нам ще було подітися? — видно, що хлопець довго тримав це в собі і нарешті зміг виговоритись. Згодом, все вляглося. Емоції втихли і усі спокійно поговорили. Наступного дня домовилися відвідати генерала, аби той дозволив гостям лишитися на базі. Бо більше виходу їм з зони не було.

   За вхід в Зону їм довелось заплатити воякам, що вимагали немало. Поділивши усі їх гроші напів, вони змогли пройти. Ділити суму було ідеєю Родіона. Чуйка підказала йому, що якщо дати їм усе одразу, вони порахують це як взятка за одну людину. А лишити свого друга він не міг. Хоч скільки і не відмовляв його від походу в Зону, стараючись вберегти товариша. Їх пропустили та за три хвилини відкрили вогонь в спину, що змусило їх тікати, спотикаючись, та слухаючи їх сміх з кордону. З речей у них був лише ліхтарик, малий, пневматичний ПМ, палка ковбаси, цілий батон, пляшка води та застаріла мапа. Пройшовши кілька місць та зловивши на собі дивні погляди сталкерів, їм вдалося тільки заблукати десь біля залізної дороги. Поняття про те, куди йти далі не було. Їх гучну суперечку підслухав якийсь чолов'яга, що представився Кислим, одягнений в шкіряну куртку та джинси, з МП-5 на плечі. І говір у нього ще такий був. Про якісь поняття розповідав. Пообіцяв допомогти дістатися до дядька. Лише за одну послугу — полізти в покинутий тунель та принести його хабар, який він заховав під вагоном-цистерною. Хлопці недумаючи погодились, та опинившись всередині відчули, що в спину їм напрямлене дуло автомата Кислого, що вимагав вивертати рюкзак та кишені. Тут вони і зрозуміли, що втрапили в халепу. Та що там халепа. Повна срака! Лише чудо могло врятувати їх. Так і сталося. В потилицю бандита прилетіла тиха куля, що хлопці і не зрозуміли спочатку, чи вмер він, чи просто вимкнувся. Лише згодом з'явилися вони. Ніби люди, та на вигляд зовсім їх не нагадуючі. В масках, протигазах та балаклавах. Озброєні до зубів та грізно крокуючі в їх сторони. Прикидання мертвими втратило сенс після контрольних пострілів у голову Кислого. Вони підвелися та підійняли руки вверх. Тепер вони самі, в холодному, темному тунелі, де втеча видавалася безглуздою. До них підійшов високий чоловік, маска котрого закривала лише нижню частину обличчя, а скрізь праве око проходив довгий шрам. Найманець, дізнавшись про їх ціль, вирішив не відбирати у них життя, як у свідків. Сказавши, що їм якраз по дорозі, хлопців вирубили прикладом автоматів. Опинилися вони вже в іншому місці, де було більше дерев та менше будівель. Їм зав'язали очі. А далі вже відомо. Лише перед тим, як підвести їх до Янова, Змій попросив тримати язик за зубами, і що їм пощастило мати такого дядька. Про побачене вони не розповіли навіть йому, хоча той і так все зрозумів. Так, колись Сивому доводилось налагоджувати зв'язки навіть з такими відлюдниками як зонівські найманці. 

   Хлопців розташували у підвалі, на твердих матрацах, що лежали на холодній підлозі. Та після всього пережитого, Славку спалося там ніби на хмарі. Лише Родіон, попри всю втому тіла та розуму не міг заснути. Дивлячись в сиру стелю він обдумував все, що сталося за такий короткий час. Згадував, як обіцяв дядьку Андрію наглядати за його племінником. Він винив себе, що не втримав його. Та йому було відомо, що той би пішов в Зону сам. Та ще й так, що Родіон дізнався би про його втечу в найпізнішу мить. Завтра їх чекала розмова з генералом. Думки досі не вщухали, оточивши його з усіх сторін. І навіть закривши лице своїм ранцем він був не в змозі відігнати їх. 

   Хлопці прокинулись від криків командира, що підіймав усіх своїм басовим криком. Від одного його "Підйом!" кров стигла в жилах, а тіло, ніби на автоматі, вставало з твердого матраца саме. На годиннику була пів п'ятої ранку. На сходах почулися чиїсь кроки. За мить перед ними з'явився дядько Андрій, видно, теж нормально не відпочивший. Лише Славко, гучно позіхаючи, повільно натягував свої чоботи.