Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Ой, біда, хлопці! Їй Богу біда! Бігають, верещать. Ось, вже всю капусту мені поїли, падлюки, — вона показала долонею знищений врожай. — Ви заходьте, поки їх не чутно, то хоч поїсте борщика свіжого, молочка поп'єте. Ходіть-ходіть, — сталкери спочатку відмовлялись, та це так, з ввічливості. Бажання з'їсти чогось смачного було сильнішим навіть за них. 

   Їжа і справді була смачною. Вони сиділи в напівтемній хаті за столом, що був біля вікна, яке дозволяло їм бачити хоч щось. Коли вже зовсім стемніло, бабуся запалила дві жовті лампадки зі свічками та поставила їх на стіл. Присівши, вона ще довго розповідала історії зі своєї молодості. Чоловіки теж не соромились та ділилися своїми пригодами з життя до Зони. Тепла, домашня атмосфера, котрої багатьом так не вистачало, панувала в домі до того моменту, коли з двору не почулися дивні звуки. Виглянувши у вікно, вони побачили двох дорослих кабанів, що винюхували землю своїм великим п'ятачком, подекуди рохкаючи та підводячи погляд вверх. Зонівські, мутовані кабани відрізнялися від звичайних не тільки великими розмірами, а і невтримною агресією до усього живого. Тому більшість, помітивши десь здалеку їх стадо, будуть чекати, доки вони підуть, або звернуть на іншу дорогу. Салаги боялися цих істот, та для таких досвідчених сталкерів як Сивий та Дєд, та і інших не більш досвідчених, це були лише кабани. Дід підняв з дерев'яної підлоги коридору свою рушницю, та знявши її з запобіжника, тихенько відчинив скриплячі двері та вийшов на зовні. Андрій, знаючи свого товариша як рідного, лишився з бабусею всередині, спостерігаючи за усім з вікна. Пролунали два вистріла, гільзи попадали на землю. Почулися лише легки, стихаючі крики тварин та звук перезарядки зброї. За мить чоловік повернувся в хату. Його вираз обличчя зовсім не змінився. Здавалося, він тільки що зробив абсолютно буденну та звичайну річ, як ото сходив відлити, чи перекурити цигарку. 

   Сталкери вже збиралися повертатися на базу, повідомивши перед цим у рацію, аби салаги прийшли та забрали одного кабана, іншого вони лишили бабусі, що благословила їх перед відходом, перехрестивши у повітрі три рази. Лишивши її саму, вони крізь темряву пробралися до Янова. На дворі якраз почалась сильна злива, як і прогнозував Сивий ще коли вони тільки крокували до бабці. На станції було трохи прохолодну. З правої від виходу сторони, навколо бочки з вогнищем зібралися інші бійці, слухаючи пісні місцевого гітариста. Сивий пішов до своєї нижньої койки. Після милої вечері у бабусі його пробило на теплі спогади. Запаливши світильник, він дістав з-під матрацу товстий конверт, що був наповнений пожовклими фотографіями. Ось він ще малий, біля батька. На іншій — вже доросліший, в армії. Ще одна — стоїть з жінкою, в той день вони розписалися, хто ж знав, що її така доля спіткає. На останній, найбільш доглянутій фотографії він вже дорослий чоловік, біля нього стояли два малих хлопця. Своїх дітей у нього ніколи не було, тому за ними він доглядав ніби за рідними. Інколи він шкодував, що довелося лишити їх. Та є як є. Інколи життя підкидає тобі такі сюрпризи, що єдиним виходом лишається лише тікати. Бігти туди, де тебе ніхто не знає, де нікого не цікавить твоє минуле. Якою б вона не була, ця Зона, та щось у ній є. Вона дарує людям нове життя, яким би воно не було, дозволяє переродитися, лишивши з собою як хороші, так і найболючіші спогади. Тут кожен сам обирає свій шлях, котрий, в будь-якому випадку, легким напевно не буде. Зі своїми думками та спогадами дядько Андрій поринув у глибокий сон. Інші теж могли спати без зайвих турбот. На нічну варту лишалися хороші воїни, що розпалювали багаття та охороняли станцію аж до четвертої ранку, доки їх не замінять інші. Колись він і сам стояв у варті. Та все змінилося надто швидко. Оглядаючись назад, він думав, якби він, ще колись зелений новачок Зони дізнався би, що стане полковником Долгу...Ні за що не повірив би. Та сон був сильніщим за ці думки.

   Та щось змусило його прокинутись. Був він наче у тумані, його розум гойдався у різні сторони, а мозок, по-відчуттям став рідиною, що ростікалася всередині його черепу. Навколо був якийсь шум, яскраве світло, яке він бачив ніби крізь мутну плівку. Люди навколо кричали, сперечалися. Невже вторгнення? Невже анархісти підібралися? Чи може військові? Поліція прийшла за ним? Він не хотів про це думати, давши подіям розвиватися у своєму руслі. Та важка рука, покладена на його плече змусила його тіло та розум враз прокинутись і вскочити з ліжка, як колись в армії. Та це був лише Дєд, що своїм звичним поглядом дивився на Сивого. Тоді він і зрозумів, що жодних ворогів нема та виникло якесь недорозуміння. Тому він, як половник, зараз швидко все владнає та знову полине у сон.

   — Андрюхо, тут така справа, — напівпошепки сказав Дід. — Найманці у нас під дверима, — не дослухавши, Сивий одразу побіг туди. Відчинивши двері на вулицю, окрім темряви та догораючого багаття він побачив високого чоловіка в темно-синьому екіпіруванні, з маскою на пів обличчя. Біля нього стояли ще двоє, зі зв'язаними очима, у свичайній "громадянській", як в Зоні називали весь інший одяг, окрім військових та бандитських, одежі хлопців. 

   — Вони ваші, — сказав найманець та, повернувшись спиною, пішов в нікуди. На головах усіх присутніх одразу з'явилися червоні крапки прицілів снайперських гвинтівок. Інші десь ховалися, прикривали цього чоловіка.

   — Змій, це ж ти? — осмілився запитати Сивий. — Постарайтеся більше тут не з'являтися. Тут наша територія, зрозуміло? — чужак навіть не поглянув на нього. Продовжуючи свій шлях, він зник в темряві. Як і снайпери, що поховали свої гвинтівки. Долговці увімкнули ліхтарі. Ті самі вартові, котрих Дєд окинув таким суворим поглядом, що ті мусили зробити крок назад, аби запевнити собі найменшу безпеку перед цим чоловіком. 

   Андрій підійшов до двох молодих, худощавих на вигляд хлопців та зняв з них спочатку мотузку, що зв'язувала їх руки, а згодом і пов'язки, котрі закривали їх очі. Далі він мало що міг усвідомлювати. Перед ним стояли ті самі хлопчаки з останньої фотографії. Тільки цього разу це були їх дорослі версії. Славко та Родіон стояли перед ним. Вони теж його впізнали. Поколювання совісті змусили їх опустити погляд вниз.