Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   — Що саме? — він зробив ковток гаряючого напою, що своїми хвилями пройшов згори вниз його тілом, давши йому ні з чим незрівняне тепло. В сурових умовах Зони навіть ковток найдешевшого чаю в пакетиках відчувався, ніби зроблений прямо у королівському палаці самою королевою, під наглядом принців та принцес. Сивий на мить заплющив очі, втягнувши тепло з металевої банки в свої холодні ніздрі. 

   — Та таке, бабі Наді кабани знову город розкопують, — Дєд теж зробив ковток і, схоже, отримав ту ж порцію задоволення, що і його колега. — Каже, приходять під вечір, бігають, верещать, риють землю. А вона що зробить? Чоловіка вже давно нема. От і лишається їй тільки стояти біля віконця і дивитися, як її важку працю нищать та зжирають разом з землею, — чоловік скривився та зробив ще кілька ковтків. — Шкода мені таких...Ох шкода, Андрюхо. І таких стареньких ще лишилося тут, в Зоні то. Нікого вона не шкодує.

   — Саме тому ми тут, Діду. Допоможемо, не переймайся. І дякую за чай, — Сивий грів руки, міцно стискаючи банку долонями. 

    — Був у Тайсона сьогодні? До мене тут такий слух дійшов, ніби Змій знову на Юпітер вернувся. Не сидиться їм там у себе, на Затоні, виродкам, — погляд його враз змінився на розлючений. Усі знають Змія та його загін. Ніхто точно не знає, хто його так прозвав і чому. Деякі кажуть, що він має шрам на все обличчя, що зблизька нагадує повзучу лісову гадюку. Хоча про його зовнішність ходять лише чутки. Усі знають, що ця людина існує, що діє та має вплив у Зоні. Та вживу його і чорт не бачив. Ще кажуть, що Змієм його звуть, бо вбиває він так. Тихо вичікує жертву. Довго чекає. Годинами, днями, тижнями. І потім як схопить! Не вирвешся. Ось такий він. Ходить десь разом зі своїм загоном. Його піддані теж не простаки, а професійно навчені вбивці з різних країв. 

   — Так, це правда, нажаль. Схоже, у них тут знову якась ціль, — Сивий теж зробився серйозним, повільно скерувавши погляд на вхідні двері. — Не будемо їм заважати. Треба лише молитися, що їх ціль це не один з нас.

   — За це, Андрюхо, не переймайся, — засміявся він та похлопав товариша по плечу. — На таких відморозків як ми ні в кого грошей не вистачить, — гумор Діда змусив чоловіка посміхнутися, як завжди у своєму стилі. Скромно та коротко. 

   — У тебе що нового? Далі вчиш тих салаг? — запитав Сивий, відставивши бляшанку на бік та прийнявши позу слухача, як він завжди робить, коли веде діалог сидячи.

   — Вчив. Але, скажу тобі так, колего, вчити ще доведеться довго, — обоє щиро засміялися. І справді, на таке знадобиться більше часу. Долг відомий своєю суворою дисципліною та статутом. Не всі зможуть пройти навіть вступний курс. — Шмаркачі навіть марширувати нормально не вміють. Досі не розумію цих нових. На великій землі служити не хочуть, йдуть сюди і на тобі. Вже їх в Долг бери, бо вони Зону не люблять. Тьфу ти. Такі чоловіки зараз, я тобі скажу. Служити не хочуть, робити не хочуть, усе їм одразу подавай, на тарілочці. А ні! — протягнув він. — Ви у мене послужите, — Сивий легко посміявся. 

   — Ти з ними не так суворо. Бо ще повтікають, а нам, сам розумієш, зайві руки не завадять, — дивився він прямо на друга.

   — Маєш рацію, Андрюхо. Будуть робити тридцять п'ять віджимань замість сорока, — вони знову посміялись. За їх розмовами вони і не помітили як почало темніти. Настав чай їх завдання. Бабуся Надя, певне, вже чекає на них. Стоїть на порозі, опираючись на свою палицю і вдивляється вдалечінь. В сторону станції Янов, бачучи тут усе як багато років тому. Цілим, живим, безпечним. 

   Тим часом небо набрало золотисто-рожевого кольору. Десь здалеку було чути грім, віяв прохолодний вітер, хитаючи слабкі стовбури дерев та тоненькі гілки густих кущів. Двоє бійців Долгу йшли прямою дорогою повз одну з покинутих, пограбованих залізничних платформ, від якої лишились лише уламки бетону та цегли. Кам'яна стежка була обсипана жовтим листям. Осінь панувала в Зоні більшу частину часу. Та зараз вона була саме по-календарю з великої землі, котрим тут користувалися одиниці. Зійшовши з дороги, вони пішли невеликим схилом вверх, притоптуючи своїми важкими, з твердючою підошвою чоботями пожовклу траву, лишаючи ледве помітні сліди на вологій землі. Наступною перешкодою був невисокий паркан, обгорнутий колючим дротом, котрий служив бар'єром для зонівських тварюк. Важко було уявити, що колись на цій огорожі закінчувалась Зона. Зараз вона не більше ніж згадка близького минулого. В трьох метрах від сталкерів один стовп був зламаний. В колючому дроті застряг сліпий пес, що вже не жив та смердів, збираючи коло себе мух та черв'яків. Дєд штовхнув тварюку та обоє перейшли на іншу сторону, де згодом вийшли на протоптану стежку, що вела до невеличкого села, точніше, до того, що від нього лишилося. Більшість покинули свої домівки. Та знайшлися і ті, хто лишилися. Однією з них була бабуся Надія Олександрівна, кваліфікована лікарка в минулому. Ближче до пенсії працювала у прип'ятській бібліотеці. Після аварії на АЕС відмовилася будь-куди їхати, як би її не змушували. Вона доглядала хворого чоловіка, якого паралізувало після нещасного випадку на роботі. Згодом він помер, а старенька лишилась сама, доглядаючи свій город та тримаючи у хліві таку ж стару як вона сама корову Квітку, котру вона старанно ховала від тих "волонтерів", що змушуючи людей виїжджати, часами, стріляли худобу. Жіночка вже стояла на порозі, коли почало темніти. Побачивши двох знайомих чоловіків, вона провела їх своїм стомленим поглядом до свого двора. І справді, майже весь город був у слідах кабанів. 

   — Доброго здоров'я, бабо Надю, — привітався Сивий, наближаючись до дерев'яного порогу, що був вкритий вже темним від пилу та бруду килимом.

   — Доброго, хлопці, — бабуся поправила свою білу хустку та трошки підійшла до гостей. 

   — Що у Вас, бабусю? Знову кабани? — старався голосніше говорити Дєд, знаючи, що у неї поганий слух, а повторювати він ненавидів. Саме тому новачки старають завжди вслуховуватись в кожне його слово, аби потім не відхопити від суворого командира.