Богдан Поліщук - Ворон, Богдан Поліщук

   Зона. Така загадкова та маняча. То сіра та темна, то світла та приязна. Така цікава та не вивчена, та лише один необачний крок може вирішити долю ступившого. Зона — місце панування людей, хоч і з деякими нюансами. Це незалежна від влади територія, де порядок диктують або сила, або гроші. І жодна людина не змогла зупинити її розвиток. Вона виросла надто швидко, заполонивши своєю таємничою аурою велику ділянку української землі. 

   В Зоні свої порядки. Вона чимось нагадує акуляче черево, в котрому безліч малих акул гризуть, розривають одне одного, визначаючи сильнішого, достойнішого на життя. Ось які тут порядки. Збери групу людей з різних угрупувань в одне місце — погризуть, порвуть, постріляють одне одного, аби тільки довести своє, показати силу, міць. Принаймні, так було ще в зародку її існування. Час іде. Одні заміняють інших. В чому людство особливе, так в тому, що не усі ми однакові. Не усім кортить грати роль акули, чи будь-якого іншого звіра. Не усі насолоджуються жорстокістю, не усі готові по коліна погрянути у чиюсь кров без вагомої на то причини. Саме так Зона розросталася не тільки ззовні, а і всередині. Розрослася торгівля, вороги почали жити в мирі, принаймні, на деякий час, Зону наповнювали нові обличчя, заміняючи старші, дехто застав лише початок цього всього, хтось спостерігає за усім прямо зараз, сидячи біля багаття, охороняючи об'єкт або мирно палячи цигарку десь біля бару. Ця невелика відносно територія певнила функцію єдиного великого організму.

   — Агов, Сивий! — лисіючий чоловік середнього віку, з неохайною щотиною та не надто міцною статурою тіла миттю підвівся з місця, почувши знайомий голос та важкі кроки, що продовжували наближатися. 

   Андрія Самойловича називали Сивим не через колір волосся, хоч воно у нього і було більш темного відтінку, та лише подекуди виднілися поодинокі білосніжні волоски. Зовсім ні. Кличку він цю отримав років зо п'ять тому. До цього його називали Мультиком. Інколи Кулею. Та після його подвигу за ним закріпилося звання Сивого. Та і просто подвигом це не назвеш, не порівняєш з іншими. Ось наприклад, генерал Долгу, як дослужився до свого звання? Десять років тому керував угрупуванням колишній КГБіст, Вова Сорокін. Нікому він не був милий, не мав жодних прихильників як серед своїх, так серед чужих. Та слухались його, боялися. Одного дня на розвід-групу Долгу скоїли напад. Загони Волі оточили п'ятнадцять бійців, що ховалися за старим покинутим бронетранспортером, котрим в свій час каталися вояки. Чоловіки лишилися одні під шквальним вогнем ворожих куль. Іншого виходу окрім відступу та втечі через болота не було. Та Сорокін так не вважав. Байдужим голосом він віддав наказ утримувати позицію та дочекатися підкріплення. Такий наказ він віддавав вже не вперше. Минулі рази закінчилися для хлопців кепсько. Поклали усіх, ще й підкріплення постраждало. Після наказу усі змирилися зі своєю долею. "Як треба полягти — то поляжемо. Що ж зробити? " — думали вони. Та знайшовся серед них один бунтар. Вихопивши рацію командира загону, він прокляв Сорокіна та кинув прилад об асфальт. Уламки розлетілися в кожен бік. Тоді він вивів свій загін. Усі лишились живими, відбулися лише легкими пораненнями та контузіями. Та він не зупинився на цьому. Далі вони дійшли до підконтрольної їм бази, де стояв відомий у всій Зоні бар. Вони скинули генерала Сорокіна, публічно розстріляли його, а тіло згодували сліпим псам. Таким чином звичайний лейтенант отримав звання генерала Віктора Новикова, або, як він сам просив себе називати, просто Тайсон.

    Подвиг Сивого відрізнявся тим, що не зробив він жодного пострілу. Та що там, він навіть зброї не мав при собі. Лише кілька магазинів набитих словами та добрі, мирні наміри. Діло було так. Воля знову почала підтискати Долг зі сторони складу контейнерів в околицях заводу Юпітер. Їх ціллю було витиснити вояк з цієї землі назад до бару. Воювали вони довго. Раптово з'явилася нова загроза у вигляді військових під керівництвом полковника Іваненка. Важко було назвати їх солдатами. Звичайні дезертири, котрі якимось чудом пробралися та оселилися біля Янова. Та вогневої міці їм не бракувало. Сучасна броня та зброя, велика кількість боєзапасів, води та їжі, що могли дозволити їм довго вести війну, доки Долг не піде на їх умови. Тоді Тайсону здавалося, що вони у безвихідному положенні. Дізнавшись про таємний договір анархістів з військовими, він зовсім пав духом. Тут і з'явився Сивий, що ніби актор великого театру, чекав десь за темно-бордовою занавіскою. Публіка у вигляді старих долговців дивилася на нього як на дурня, чергового недогероя, що з якихось причин нафантазував собі цей героїзм. Все чого він хотів — це дозвіл генерала, аби піти до тих вояк-дезертирів та поговорити з ними. Втративши всю надію, Тайсон лише махнув рукою, аби той ішов куди хоче. Андрій так і зробив. Лишив свій старенький АКМ-74/2У та мисливський, подряпаний ніж на станції, а сам пішов. Його не було близько години. Коли двері розпахнулися, середину Янова наповнило сонячне світло, а в проході стояв Сивий, що за мить повідомив усім про завершення конфлікту. За весь наступний тиждень свободовці відійшли назад у Темну долину, а вояки склали речі та кудись зникли. З тих пір знає та поважає його майже вся Зона. За цей подвиг він отримав звання полковника, ставши найближчою до генерала людиною та його довіреним лицем.

      — У нас місія, — до кімнати увійшов високий, лисий чоловік з густою бородою, одягнений в елітну долговську броню та з автоматом на плечі. Він чимось нагадував лісового троля, та усі називали його просто Дєд. Найдосвідченіший воїн в рядах угрупування, що знаходиться в Зоні з моменту її заснування. Побувавший у багатьох битвах, побачивши безліч смертей, він приніс напарнику чай в консервній банці та протягнув його, тримаючи в іншій руці напій для себе. Багато звичайних речей їм привозили контрабандою з великої землі, тому інколи вони могли дозволити собі чорний англійський час українського виробництва. — Ну як місія, дрібне завдання, Андрюхо.