Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Коли пара закінчилася, я вирішила використати велику перерву для того, щоб сходити до кафетерію та перекусити. Як мені було відомо, їжа там була безкоштовна всіх студентів. Але для обраних виявився особливий прилавок, де можна замовити вишуканіші страви, ніж пюрешка з котлетою та салат з помідорками.

Добре що я розпещеною в їжі ніколи не була, тому і страв на загальному прилавку для мене було більш ніж достатньо! Набравши собі стільки, щоб угамувати голод, але в той же час не переїдати, я сіла за столик і почала квапливо наминати омлет, а на десерт взяла чорну каву та круасан з вишневою начинкою.

До кінця перерви залишалося трохи більше десяти хвилин, коли я взялася за каву… і почула поряд із собою страшно знайомий голос:

— Доброго ранку, студентко.

Тремтячи, я з останніх сил поставила каву на столик, щоб не пролити її, і злякано підняла погляд, щоб зустрітися з темно-пурпуровими очима ректора.

— Я вже скучив, — промовив він з підступною усмішкою, торкаючись пальцями мого підборіддя.

Різко схопившись на ноги, я з викликом подивилася на нього. Зараз мені потрібно бути максимально твердою та чітко позначити свою позицію.

— Ректоре, не торкайтеся мене! — заявила я.

— Треба ж, першокурсниця вирішила набити собі ціну, показуючи зубки? — посміхнувся чоловік.

— Помиляєтесь! Ніхто тут не набиває собі ціну та не грає в ігри. Я не збираюся приєднуватися до вашого милого клубу, тож розв'яжіть цю свою стрічку і заберіть її собі.

— Марічко, я розв'язую стрічки на шиї своїх дівчат тільки тоді, коли вони лежать зі мною в одному ліжку, — глузливо хмикнув він, підступивши до мене на крок. — І закінчивши, зав'язую назад.

— Повторюю: я не буду «вашою дівчинкою»!

— Адже тебе ніхто не питає, — знизав плечима ректор. — Не забувай, тут я роблю, що хочу. І отримую те, що хочу. Завжди. Дивно, адже за графіком тобі вже мали б пояснити, що білій стрічці слід радіти…

— Іди до біса, нахабний козел! — не стримавшись, закричала я, відступивши на півкроку. — Я не буду твоєю, зрозумів?! І не збираюся терпіти, коли всякі пихати засранці роблять мені такі непристойні пропозиції!

— Це не пропозиція, Марічко, — перебив ректор, не приховуючи роздратування. — Лише факт. Я забажав тебе, така моя воля. Отже, ти НАЛЕЖАТИМЕШ мені, паскудне дівчисько…

Миттю вибухнувши від гніву, я не думаючи схопила зі столика філіжанку кави і одним різким рухом виплеснула її вміст прямо в обличчя лорду ректору!

— Даремно ти це, ой даремно, — протягнув чоловік, витираючи обличчя серветкою з найближчого столика.

— Та невже?! — Заявила я, осмілівши від своєї шаленої зухвалості. — І що ти мені зробиш? Що? Відрахуєш? Думаю, це довелося б пояснювати державі, адже маги дуже важливі, і сумніваюся, що студента можна відрахувати звідси просто так! Отже, цього ти не можеш. У такому разі що ти можеш мені зробити?

Замість відповіді ректор різко схопив мене за руку і, не зважаючи на погляди шокованих студентів, потяг до найближчих дверей. Які, як виявилось, вела на кухню.

— Геть, — прогарчав чоловік кухарям. Ті, не сміючи сперечатися, мовчки втекли, зачинивши за собою двері.

Ми залишилися самі. І в цей момент вся моя сміливість зникла. Стало просто страшно.

— Послухайте… — заїкаючись, простягла я, аж раптом мене перервала рука ректора, що різко затиснула мені рота!

— Що я з тобою зроблю? — шалено посміхнувся він, магічним імпульсом скидаючи з кухонного столу продукти та начиння, щоб легко посадити на нього мене. — Що я з тобою зроблю, Марічко? Невже ти не здогадуєшся, що чоловік може зробити з жінкою? Особливо з тією, яка не знає, коли краще прикусити язичок? — прошипів він, дістаючи з кишені мантії смартфон! — Підказую: дуже і дуже багато чого!

Я скрикнула.

— Ні!.. — тихо пискнула я!

— Помовч хоч зараз і просто отримай покарання за свою зухвалість. Для свого ж добра, — випалив він, скролячи екран телефону. Час від часу з динаміка долітали різні дивні звуки та уривки пісень, поки ректор зосереджено дивився на екран, щось бурсочучи. А потім, розквітнувши, тицьнув пальцем у екран і я почула, як гиденький чоловічий голос масно говорить:

«Багатий чоловік старим не буває!»

Після чого заграла якась жлобська попса з дев’яностих.

— Ректоре, невже… — збліднула я, спостерігаючи, як він дістає з іншої кишені штатив, на який встановлює телефон на один зі столів фронталкою до нас.

— Так, студентко Мальва. Зараз ми зніматимемо відео в мій тікток!

Ох, ні, тільки не це! Як же… як же я у все це влипла? Чому це зі мною відбувається? Не хочу ТАКОГО першого відео в тіктоці! Хай навіть від цього чоловіка все моє тіло горить, я не хочу втратити тікток-цноту ось так, щоб мене знімали під ригачний звук на кухні кафетерія!

Замружившись, я важко вбирала легкими повітря, відчуваючи на своїй шиї подих ректора. Сухі ніжні подушечки його довгих пальців. І губи, які чуттєво торкалися моїх вилиць, з кожним поцілунком піднімаючись все ближче і ближче до губ.