Орест Сонечко - Кривава верба, Орест Сонечко

Рушай туди, де ти потрібен, будь владен над усім...,

Рушай туди, де ти потрібен, будь владен над усім,

Нехай кожен стане мені підвладен, упавши ниць у дарі щедрім.

“Куди ж він подівся… Сподіваюся, з тобою все гаразд, братику”.

Усі гості вже зібралися за великим столом у бенкетній залі. Страви парували дивовижними ароматами. Люди перегукувалися між собою, піднімаючи з глибин цікаві теми. Музики грали танцювальну пісню та допомагали кожному відпочити. 

Новина про те, що дядько Енруг та сім’я кузини дітей Макдафф були вбиті, майоріла нещасним серпанком навколо. Белакейн уникала цих розмов: їй не було, що сказати. Десь позаду линули прохання, що замовляли до танцю. Це був її порятунок. 

Раптово зі спини з’явився брат. Взяв її руки та ніжно мовив:

– Потанцюєш ти зі мною?

І як могла відмовити вона, коли втомлені очі благали покою? 

– Звичайно.

Зникла втома та розпач у ньому. Він став, як раніше, живим та щасливим. Веселий сміх розносив навкруги, крутив її в шаленому танці. Це був мед для занепокоєної сестри:

“Нарешті з ним усе впорядку”.

Тільки радість її сімейна не дала побачити кров в очах невинних. Вона серпанком закрила взір, приховуючи справжній намір…

Увесь вечір Даллін був господарем, яких ще пошукати, : спілкувався з гостями, танцював щоразу, припрошував до столу та обдарував увагою кожного. 

“Напевно підготовка до свята його вимучила надто сильно”.

Якби ж це було так…

***

Прийшов твій час, мій воїне хоробний,

Неси ж кінець цим негідникам скорий.

І знову лагідний туман перед очима. Він голий, вона теж. Лежали посеред кривавого лісу. Тиша та спокій кружляла навкруги. Дівчина гуляла нігтями по тілу. Вивчала кожну ямку, вигин та рельєф. Співала пісню милу, що неслася до небес. Він лишень спокійно очі закривав та поринав у шати дивовижні. 

Йому було так добре, ніжно, тепло, як ще ніколи не бувало. Тут він відчував спокій та звільнення від кайданів долі. Чи завжди хотів він кланом керувати? Напевно, ні… Його змусили люди довкола. Лишень сестра нічого не просила і не вимагала. Була йому найріднішою… Однак тепер лише “була”. 

– Далліс.

Він схаменувся. Почув голос її– і наче впав у ступор. 

– Далліс, – лунало навкруги.

Вона дарувала йому хитру посмішку та гиготіла. 

– Далліс я, мій любий Далліне…

– Настав час, щоб прокинутися…

Великий замок та пустий, лише кров тече у ньому сміло,

І кожен смертний, що приніс біль мені, нехай загине у вогні крові палахкотіло.

Страшні крики розбудили дівчину вночі. Белакейн стала з ліжка та попрямувала в коридор. Страх переповнював її, стукаючи гулко в думки. Вона боялася, але втратити брата було страшніше. 

Як вийшла в зал– побіліла. Його підлога втопилася в крові. Мертві тіла лежали навкруги, пошматовані жорстоко. Стояв брат її в центрі залу, оповитий місячним серпанком. Кат душ сяяв кров’ю лихою.

– Братику, що трапилося з тобою?

– Нас зрадили всі навколо…, – не повертаючись мовив він.

– Як? Уся рідня? 

– Так… І скоро їх тут буде більше. Біжи нагору та збирай речі, ми біжимо.

– Навіщо покидати наш рідний дім? 

– Бо так велію я! – він кричав, але ще досі не повернувся до неї. 

Вона взяла його за руку зі спини та ніжно мовила:

– Мені так страшно… Не кричи.

Він промовчав, але врешті додав:

– Пробач мені, але так буде краще. Біжи, не стій… Молю тебе! 

І вона рвонула. Страх тваринний заповнив розум, серце й душу. Кров бурлила, віддаючи диким барабаном у вухах. Груди здіймалися в страшних муках. Шати струменіли за нею, як хвіст фазана, що біжить від хижака… Проте кінець приходив неминуче. 

Він прямував за нею. Повільно, безвольно та мстиво скорочував дистанцію між їхніми тілами. Дивився, як сестра біжить, не втрачаючи надії на порятунок. Як добре, що не бачила вона його, адже очі сяяли червленою корою. Запам’ятала б брата монстром, а не рідною душею. 

І ось її кімната. Така знайома, тепла й рідна, що нагадала затуманеному розуму про часи давно минулі. Бігала Белакейн по залі, не звертаючи уваги на нього. Збирала речі: все, що попадалося під руку. Стала перед ліжком, згортаючи речі в один мішок, і випустила останній подих. Меч, що сяяв кривавим місячним серпанком, зробив фатальну проріху в грудях, забравши життя в тої, що завжди кохала. Тіло знесилено впало, відгукуючись глухим звуком.

– А-ааа-аах, – жалібно застогнала вона. – Я завжди тебе любила…, – і вийшов дух з останніми словами.

Остання крапля наситила вербу,

Вкрилися останні листя кров’ю,

Зникли всі, хто затіяв безглузду ворожбу,

Ті, хто прирік її до смерті в пекельнім полум’ї безодні.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍