Орест Сонечко - Кривава верба, Орест Сонечко

Відлік невпинною ходою струменить над водою...

Широка річка струменіла посеред лісу. Розділяла його рішучою лінією. Однак не змогла поділити осінь. Вона дикими мазками ширила свою волю верхівками дерев. Холод зими, яка повинна була наблизитися, пробирався крізь кущі та стволи, зазираючи в найпотаємніші кути. 

Двоє високих коней пробігали навколо, несучи на собі славетних володарів. Їхні шати здіймалися в такт скакунам– студінь пробиралася під шкіри, викликаючи сотні мурашок. Дівчина оглядала навколишні пейзажі, хоча і бачила їх усоте. Неочікуваний блиск вдарив в очі. 

“Кат душ… Мені ніколи не подобався цей меч. Навіщо нам тримати реліквію піктів, давніх племен, удома, навіть якщо це подарунок”.

Після смерті батьків Даллін перебрав його, як символ голови клану. На хлопця лягла велика відповідальність. Звичайно, спершу рід почав втрачати свої володіння, адже повний контроль для непідготовленого досягався завдяки значним зусиллям та питанням часу. Одна минала осінь за іншою, приносячи спокій та благодать у їхні володіння. 

Вершники рушили далі. Вітер розвивав довгі каштанові коси сестри та руді кучеряві братові. Дівчина носила добротні, але не надто коштовні, тканини. Криваво червона сукня огинала молоде тіло. Широке полотно приховувало доглянуті руки. На шиї вабив зір срібний медальйон з коштовним рубіном. Брат носив дублет, верхній одяг, з сімейним гербом поверх мипарті, довгої туніки, в родинних кольорах: чорному та червоному. Об’єднували їх образи не тільки барви, а й розшитий срібними нитками орнамент. Лози верби обвивали руки, талію, шию та ноги– всюди, куди могли тільки дістатися. 

Непомітно дівчина відстала від свого брата. Злізла з коня, підійшла ближче до річки, вдихнула повітря на повні груди. Вірний кінь пасся збоку, поки аристократка ловила кожен полиск сонця. Світило ще досі було приховане за туманним серпанком. Студінь знову неприємно зазирнула під шати. 

“Цього року зима прийде швидше. Надто холодно навкруги…”

Вона озирнулася, вишукуючи брата. Залишитися одній в цих лісах було не страшно. Злодії тут не зловживали, а бісових дітей тримали подалі мисливці на нечисть. Проте дивне відчуття, наче хтось за нею спостерігає, виникло нізвідки. Неприємний холод тільки додавав ситуації моторошних обертів, закручуючи у вихорі страху. Белакейн підійшла ближче до свого коня, взяла його за віжки та озирнулася навколо.

У той час її брат мчав довгими стежинами, що, як змії, звивисто вели його в глибини лісу. Незважаючи на те, що на його долю випало багато негараздів, це не зламало його дух. Він не був самотній, адже мав дорогу сестру, яку леліяв, та рідних, які приходили на поміч. Одружуватися не поспішав, адже шукав найкращу партію собі.

“Скоро день клану, тож ми всі знову зберемося. Сестричці має сподобатися. Неозброєним оком видно, як вона тут нудьгує”. 

Масивний кінь різко схаменувся. Він відмовлявся йти до узбережжя. Вирішивши, що це знак повертатися додому, чоловік мовив:

– Сестро, їдемо додому… Сестро? – озирнувся навколо, але нікого не помітив. – Можливо, вона відстала, оглядаючи природу. Варто знайти її.

Як тільки він захотів відправитися назад, почув дивовижний та сумний голос. Серенада мелізмів, музичних прикрас, лунала за деревами поблизу річки. Під чужим велінням Даллін зліз з коня та пішов на звук. Рука лягла на меч, щоб бути напоготові. Кат душ міг вбити будь-кого: чи монстра, чи людину. Фламбер, меч хвилястої форми, відбивав промені червоним сяйвом. Через це сестрі здавалося, що він постійно був омитий кров’ю. Символи піктів наче сяяли кривавим місяцем. Чоловік цього не помічав, але старався ховати реліквію, коли поблизу була сестра. 

Нарешті оминувши останню гілку верби, він вийшов на маленький виступ. На ньому сиділа молода дівчина. Її багряні коси струменіли поверхнею гладкого кам’янистого берега, а тіло вкривала тонка туніка. Краса її була приголомшлива: пухкі губи, білосніжна шкіра та гострі очі, а барви їхні… Збивали з ніг. Дикий червоний мак віддзеркалював свою подобу в їх глибині.

– Леді, що ви тут робите? Чи не загубилися? 

– Ні, графе… 

– Прошу, накиньте на себе, – він відвернувся та простягнув свій дублет, все ще тримаючи руку на мечі.

– Невже не довіряєте мені, містере? Що може скоїти нещасна леді в одній сорочці?

“Не варто, щоб мене визнали невігласом. Краса її приголомшлива, але від цього й оманлива”, – Даллін відпустив руку, але не обернувся. 

Чоловік зробив це лише тоді, коли відчув, що дублет знайшов своє місце на плечах міс. 

– Можливо, ви розповісте мені, що з вами трапилося? 

– Нічого надзвичайного. Я лише гуляла навколо.

“Не варто викреслювати версії, що вона нечисть. Це не схоже на випадкову ситуацію”.

– Тоді чому ж ви в таку пору без верхнього одягу? На дворі середина осені. Маю передчуття, що вашим батькам не захочеться витрачати надто багато на лікаря. 

– А ви грубіян, аха-ха-ах, – вона засміялася так чудово, що у Далліна перехопило подих.

Голова клану був галантий та вишуканий чоловік. Він знав, як правильно себе поводити в компанії жінок та чоловіків, та де потрібно натиснути, щоб позбутися набридливої мухи чи навпаки підкорити її. Однак були в ньому ця прямолінійність та гострий язик, що робили з нього цікавого співрозмовника. Белакейн намагалася його привчити до стриманості, але все було марно.

– Ви ще й байдужий та холодний, – дівчина вирішила повернути його на землю з чар своїх.

– Ч-чому? – хлопець схаменувся.

“У котрий момент я втратив контроль над своїми думками?”

– Ваша сестра кличе. Невже не чуєте? 

– Далліне-ее-е!– пролунало десь за декілька миль. 

– Візьміть свій дублет та рушайте до неї. Мені не потрібна допомога, а от їй…, – її очі покрилися небезпечним мереживом, а грайлива усмішка додавала підступності. 

“Бісове поріддя!” – подумав він злосно. “Тільки не з нею! Не дозволю!” 

Він різко вихопив верхній одяг з її рук та попрямував до сестри. Заліз на коня та вже був готовий мчати, але повернувся в останню мить. Дівчина знову сіла на виступ та солодко заспівала. Дорогоцінний нудкий мед полився з її вуст, зазираючи у вуха чоловіка. Він, як отрута, ринув у кров та захоплював розум. Він рушив під акомпанемент спокусливих та чорних, як дьоготь, слів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍