Анастасія Семенишин - Ворог номер один , Анастасія Семенишин

Алекс знала, що це буде складно.

Вона відчувала це, ще коли тільки зайшла у дім, де проходила вечірка. Усі тусувалися, сміялися, розмовляли, але її увага мимоволі поверталася до однієї людини.

Адам був там.

Звичайно, він був там.

Він сидів на дивані, закинувши руку на плечі своєї дівчини, і виглядав… спокійним. Ніби все було чудово.

І це її дратувало.

Як він може виглядати так спокійно, коли її всередині розривало від суперечливих почуттів?

Її хлопець щось розповідав їй, але вона його не чула.

— Ти чого така напружена? — запитав він, нахиляючись ближче.

Алекс стиснула губи, змушуючи себе посміхнутися.

— Все нормально.

Він повів її ближче до кухні, де було менше людей.

— Я зараз принесу нам щось випити, добре?

— Добре.

Алекс сперлася на стіл, видихаючи.

Їй треба було прийти в себе.

Але тут хтось підійшов занадто близько.

— Ти ж знаєш, що він тобі не підходить, правда?

Її тіло завмерло.

Алекс повільно повернула голову і зустрілася з поглядом Адама.

Його очі горіли викликом, а в голосі було щось… небезпечне.

— А ти, значить, вирішив повчати мене, з ким бути? — Алекс схрестила руки на грудях, роблячи вигляд, що його слова не зачепили.

Адам зробив ще один крок ближче.

— Просто дивно бачити тебе з кимось, хто навіть не розуміє, хто ти.

В її грудях спалахнуло щось гаряче.

— І що ж це означає?

— Він не знає, як ти злишся, коли програєш. Як закушуєш губу, коли нервуєш. Він не бачив, як твої очі загоряються, коли ти сперечаєшся.

Алекс мимоволі втягнула повітря.

Це було несправедливо.

Несправедливо, що він помічав такі речі.

Несправедливо, що він говорив це зараз, коли вона намагалася рухатися далі.

— А твоя дівчина знає, як ти дивишся на мене? — прошипіла вона у відповідь, дивлячись йому прямо в очі.

Адам стиснув щелепи.

Вона потрапила в точку.

Але замість того, щоб відповісти, він лише посміхнувся — повільно, з викликом.

— Бережись, Алекс. Я не граю у ці ігри.

Алекс зробила крок назад, бо якщо вона не відійде зараз, то може зробити щось, про що потім пошкодує.

— Іди до своєї дівчини, Адам.

Він не поворухнувся.

Вона теж.

Це була тонка межа.

Тонка грань між тим, що правильно, і тим, чого вони обидва насправді хотіли.

Але цього разу Алекс вирішила не переступати її.

Вона розвернулася і пішла, залишаючи Адама стояти там, у напруженій тиші.

Але її серце билося так швидко, що вона знала: це ще не кінець.

Це був лише початок.

Алекс думала, що ця ніч закінчиться без проблем. Що їй вдасться уникнути Адама до кінця вечірки, а потім вона просто повернеться додому і знову сховається у своєму звичному житті.

Але доля мала інші плани.

— Поїхали додому? — запитав її хлопець, підходячи ближче.

Алекс кивнула, але її увагу привернув Адам, який стояв неподалік. Він щось сказав своїм друзям, а потім схилився до вуха своєї дівчини, щось шепочучи їй. Вона слухала його, а потім неохоче кивнула.

Адам повернувся і подивився прямо на Алекс.

Вона знала цей погляд.

Він уже прийняв рішення.

І рівно через хвилину її хлопець отримав повідомлення від когось із друзів і сказав їй:

— Мені треба заїхати ще в одне місце. Ти не проти поїхати додому сама?

Алекс не встигла нічого відповісти, як раптом біля неї з’явився Адам.

— Я підвезу її, — сказав він абсолютно спокійним голосом.

Її хлопець вагався, але потім, побачивши, що Алекс нічого не заперечує, кивнув:

— Гаразд.

Алекс не знала, що саме вона тільки що зробила.

Але коли вона опинилася в машині Адама, їй здалося, що назад дороги вже немає.

— Що ти задумав? — запитала вона, коли він рушив з місця.

Адам не відповів.

Замість цього він повернув у зовсім інший бік.

— Це не дорога до мого будинку.

Він усміхнувся.

— Знаю.

Алекс зітхнула, відкидаючись у крісло.

— Тоді куди ми їдемо?

Адам на мить задумався.

— Спочатку вип’ємо кави.

Алекс здивовано глянула на нього.

— Серйозно?

Він кивнув.

— А потім покатаємося містом.

Вона знала, що мала б відмовитися.

Мала б сказати, що це погана ідея.

Але замість цього вона мовчки спостерігала за його профілем, поки машина мчала нічними дорогами.

Коли вони зайшли до маленької кав’ярні, де було майже порожньо, Алекс зрозуміла, що це вперше за довгий час, коли вони не сваряться.

Вони просто сиділи одне навпроти одного, тримаючи теплі чашки в руках.

— Отже, ти щаслива? — раптом запитав Адам.

Алекс напружилася.

— Що за питання?

— Просте. Ти ж щаслива?

Вона задумалася.

І знала, що має сказати «так».

Але замість цього тихо промовила:

— А ти?

Адам подивився на неї довгим поглядом.

А потім посміхнувся.

— Я давно вже не знаю, що таке щастя.

Ці слова змусили її серце стиснутися.

І це було небезпечно.

Дуже небезпечно.

Бо вона починала розуміти, що між ними ще нічого не закінчилося.

Навпаки.

Все тільки починалося.

Вони каталися містом ще кілька годин. Говорили, мовчали, слухали музику.

І тільки під ранок, коли сонце почало забарвлювати небо рожевими відтінками, Адам зупинив машину біля її будинку.

Алекс не хотіла виходити.

Їй було добре тут, поруч із ним.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— За що?

— За цю ніч.

Адам подивився на неї довгим поглядом.

— Алекс…

Вона знала, що зараз він скаже щось важливе.

Але не могла дозволити цього.

Бо якщо він скаже, то все зруйнується.

Тому вона швидко відкрила двері машини і вийшла.

Але перш ніж зачинила двері, почула його голос:

— Це не останній раз.

Вона завмерла.

А потім, не відповідаючи, пішла до будинку.

Але її серце калатало так сильно, що вона вже знала: він мав рацію.