Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Селім ладен би зупинитися, та його вже несла юрба розгарячілих яничарів і голоти.

«Отак, Селіме, три десятки літ прожив ти чесним і відданим слугою великих султанів, а нині маєш: іс’янчі[41], відступник, злочинець!»

З тісної бічної вулички загін нарешті вирвався на площу, заповнену народом.

Якийсь вояк у формі сипаха, піднявшись на кадуб, вигукував у натовп:

— Скільки ми будемо воювати? У нас немає вже сили! Султан повів нас на Хотин, щоб нас там побили ілляхи й запорожці. А нас було більше! Нас було майже двісті п’ятдесят тисяч! У нас було триста гармат і чотири слони. А що було в ілляхів та урусів?! Нас троє було проти одного — а що вийшло?

— Нас побили! Нас побили! — загорлала юрма. — Бий невірних!

— Я теж кажу: бий невірних! Невірні сидять у себе на Запоріжжі, п’ють горілку і славлять свого Христа, а наш хондкар, вождь правовірних, хоче іти в Мекку. Хай іде сам! Ми добре воювали, але ніхто не винен, що хондкар розучився керувати військом! Це султанові гріхи принесли нам біду! Це гріхи наших башів та беїв мусимо спокутувати ми, сипахи, ми, яничари, ми…

З палацу почувся постріл.

— Це — сарай-мухафизлар![42] — закричали в юрбі. — Вони ні за що вбивають наших людей!..

— Бий охоронців! — заволали навколо.

— Тихо, ви! Тихо! Посланці повертаються.

Майдан потроху стихав…

Яничар з нашивками юзбаші[43] прудко виліз на кадуб і закричав:

— Найясніший султан вигнав нас з палацу, як поганих собак! От що! Він шанує Делавера-пашу, а нас не шанує!

Голодранець, який, напевне, вже забув, коли востаннє гаразд їв, зіпхнув юзбаші з кадуба і, відчайдушно махаючи руками, заволав:

— Ходімо громити Делавера-пашу!

— І справді! — підхопив Абдуррахман Ешек. — Чого ж то ми стоїмо? Коли вже зібралися, то треба йти на штурм Делаверового палацу!

— На Делавера! Йша![44]

Муедзин з мінарета кликав на молитву, але його ніхто не чув. Тільки дервіш кричав: «Машалла!»[45]

В палаці візира були міцні ворота й добра варта.

Тільки-но повстанці наблизилися, як їх зустрів нищівний вогонь. Та зупинитись було неможливо. Величезний натовп кинувся на штурм Делаверового палацу. Варту було перебито, ворота просто повалили. Повстанці вдиралися в покої візира, зривали килими й золоті оздоби, розбивали скрині й хапали все, що потрапляло під руку: гроші — так гроші, шовковий халат — так халат, слізниця[46] — так слізниця.

Делавер-паша упав на коліна і став цілувати брудні ноги яничарів.

Його підвели і почали бити. Злетіла чалма, Делавер-паша крутив головою, з його очей лилися сльози, а його били, в нього плювали, кричали в обличчя найбезбожніші слова.

Делавер-паша знову впав на коліна.

Згори долинув пронизливий крик, який одразу ж урвався. Це закричала його улюблена дружина Саодат. За що убивають її? Вона ж нічого не знала, вона ж ні в чім не винна…

Він не міг стояти, ноги його не тримали, він висів на руках бунтівників, і вони сміялися йому в обличчя і били, били, били…

«О аллах милосердний…»

Потім Делавер-паша відчув, що він на чомусь лежить. Хтось наступив на руку, потім щось прив’язували до ноги.

«Вони вважають, що я мертвий!» — подумалось йому з жахом.

Його потягли за ногу. Голова билася об сходи, з рота текла кров. З натугою розплющив очі. У нього заболіло в очах, але він дивився, бо вже не мав сил заплющити їх…

А над Стамбулом весело грало-вигравало сонце.

І голубі хвилі весело били в береги Босфору.

І здіймався чорний дим над палацом Делавера-паші…

***

— Айякланма вар олсун![47]

Хто це вигукнув? Абдуррахман Ешек? Так, він. Біжить, сміється, по щоці кров тече, обличчя розчервонілося від збудження.

— Де султан?

І раптом почулася відповідь:

— Мустафа у нас султан! Той, що був п’ять літ тому… А Осман у палаці сховався!

— Мустафа? Отой недоумок? О аллах!

Чийсь хижий і уважний погляд блиснув поряд. Невже й тут, серед повсталої юрби, є нишпорки з таємної дефтерхани?[48]

Думка промайнула швидко, як отой хижий погляд, що його відчув на собі Селім… Та за мить, забувши про все, Селім побіг уперед. Він мусить бачити султана Османа і сказати йому, що його орта не хоче йти в Мекку, не хоче й Мустафи!..

Але кому сказати? Османові чи Мустафі? Мустафа знов султан! Не додумався Осман задушити його шовковим шнурком? Так супроти султана Мустафи Абдуррахман Ешек — все одно, що дев’яносто дев’ять багдадських мудреців супроти віслюка.

— Бий! — закричав Урхан над самісіньким вухом у Селіма.

Затріщали дошки, забряжчало залізо, тисячоустий гомін злився в грізний рев…

А над Стамбулом весело грало-вигравало призахідне сонце!

Натовп зупинився біля брами. Почулися постріли — стріляли з вікон султанського палацу. Натовп заревів, у вікна полетіло каміння, палиці, під натиском тисячі тіл брама розійшлася, і розлючена юрба ввірвалася у найсвященніше місце імперії.

На якусь мить передні зупинилися. Та їх потурили задні, і повстанці розлилися по коридорах палацу. Лунали постріли, але на них уже ніхто не зважав, падали поранені і вбиті, оскаженіла лава летіла просто по тілах, ревучи, шматуючи єдваби й килими, ламаючи двері, розбиваючи прикраси, розпорюючи подушки й перини…

Двірцева охорона люто відбивалася, але це мало допомагало. Повстанці змітали геть усе, що ставало на їхньому шляху. Один за одним падали оборонці султанського палацу. Ті, що вціліли, відступали до покою мухафизлар-аги[49].

Мухафизлар-ага, високий і дебелий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою у правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які весь час подавали ушаки[50]. Його обличчя було налите кров’ю, очі горіли ненавистю до збунтованої черні, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.

Він один на якусь мить зумів зупинити повстанців. Юрба затупцювала на місці.

А тим часом у палац вливалися і вливалися нові юрми…

І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців і вояків двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар-ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, аж доки не впав на підлогу, під нещадні багатотисячні ноги юрби…

Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, і вирвався назовні.

Посеред майдану, під глумливими поглядами юрби, сидів на мулі обірваний молодик. Одяг на ньому був подертий, як у дервіша, а шию обвивала зашморгом товста мотузка.

«Кого це збираються вішати?» — подумав Селім і