Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Від несподіванки Селім зупинився так різко, що ледь не впав.

Це — султан? Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді…

А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот…

Османа схопили в палаці. Він не ховався під перини. Він сам розчинив двері перед юрбою, і юрба зупинилася, вражена його позірним спокоєм. Здавалося, ще слово, ще рух — і всі впадуть на коліна. І Осман мав уже заготовлену фразу, він розкрив рота, щоб спокійно й велично проголосити:

— Вам потрібен був Делавер, діти мої, я вам його віддав. А тепер ідіть по домівках, ваш султан думає за вас!

Але пересохло в горлянці, і він, розкривши рота, не зміг добути жодного звуку. І тоді він розгубився саме від того, що не може сказати жодного слова, і юрба кинулася на нього.

Його витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого володаря. Але на його обличчі були не радість і не обожнювання, а жах і здивування…

Мула смикнули за повід і повели вулицею. Що це тягнуть поперед нього? Ах, то тіло Делавера-паші…

Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»

О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх оцих зрадників та бунтівників! Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про велич хондкара та вічну ганьбу зрадників…

Було 19 травня 1622 року.

Султана з мотузкою на шиї возили вулицями столиці. І небо не падало на землю.

Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло йому в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.

Його возили й возили вибоїстими стамбульськими вулицями, де смерділо гнилими риб’ячими нутрощами й нечистотами.

Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це останній день його життя…

Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Один тільки лишився — Ях’я. Всі вважали, що він тридцять літ тому вмер від віспи у Трапезонті. Але зовсім недавно, місяць чи два тому, довідався Осман, що Ях’я живий, тільки носить інше ім’я. Він іще встиг відправити Кемаля-Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса[51] до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях’ї і знищив можливого претендента на престол.

Він, султан, припустився благодушності. П’ять літ тому було скинуто султана Мустафу, його дядька. Він був просто недоумок. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей бевзь не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, через якийсь там рік його замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!.. Треба було знищити і Ях’ю. Бо якщо Ях’я зможе заручитися підтримкою Риму, французів та запорожців, то він захопить престол — і тоді кінець священній війні проти християн! Польща зараз не піде на Туреччину, але козаки тягнуться до Москви, і ніхто з найрозумніших правителів ще не знає, якою страшною силою може стати Москва, якщо вона об’єднає всіх…

Попереду — Єді-куле. Це останнє, що він бачитиме у своєму житті. Бо того султана, якого везуть у Єді-куле, чекає тільки одне — смерть.

І раптом його кинуло в жар: відчув — сльози течуть по щоках.

«Невже в усьому — воля аллаха?»

Озирнувся. Побачив, наче крізь туман, похмурі обличчя натовпу.

Дервіш біжить услід і, тремтячи, мов у пропасниці, гукає:

— Ля ілляги іль алла…

Розділ другий, у якому йдеться про морську баталію, про отамана Недайборща та його козаків

Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.

Він стояв на самому носі чайки, біля невеликої гармати, і дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. Праворуч насувалася ніч. Попереду було море й море, безмежне й гостинне, а позаду… Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кишла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.

— Ну й поставили ж ми їм свічку, господи твоя воля, — оглянувшись назад, аж перехрестився козак Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тоненькі вусики затіпалися від тамованого сміху.

— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось як відірвемося од них, тоді й радітимеш!

— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. — А якщо й наздоженуть, то ми їм — з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта[52], як казав іще пан Ціцерон.

— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся. — Ціцерон…

За кількасот сажнів позаду чотири галери виляскували здоровенними веслами по спінених хвилях.

— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!

І справді, задимілося біля гармат, потім хлюпнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.

Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і хлюпнуло в хвилю.

— Сі бене авдімус, бене дісцімус![53] — як казали ще до Ціцерона, — знову озвався Клюсик.

Карпо тицьнув люльку до рота і затягся ядучим, як перець, димом.

— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!

Знову задимілося біля гармат, і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило.

Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.

А йшлося якраз до того.

Надвечір море завжди завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша і спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину пірнувши у блакитний обрій, розливає самого себе по воді.

Та сьогодні сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервоніли, а море потемніло, стало чорно-червоним, наче налилося кров’ю.

…Козаки налетіли на Стамбул несподівано. Було їх зовсім небагато, всього п’ятнадцять суден. Але