Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

сісти Османові на голову і змусити його робити те, що захочуть. А це означає — загибель імперії…

***

У яничарських кишлах[31] було неспокійно.

— Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Ляхистан! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Хай заплатять і за наших загиблих товаришів, які полягли під козацькими та польськими шаблями! Ми стомилися в поході, ми не дійдемо до Мекки!

В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який може повести її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав’язати тугіше пояси, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті балачки про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося!» — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман.

Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [32]. Лазіз сказав:

— Під Хотином нас спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах[33] є на султані. Може, той, що в нього жінка — уруска…[34]

— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його й прозвали Ешеком.

— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, то у нас взагалі самі мерзотники — від ода-баші[35] до самого візира… Та й султан такий же… Набачились їх уже кілька за останні роки…

— Тихше, онде Калин Дудакли[36] зайшов.

Ода-баші Калин Дудакли був здоровий, лютий і підлий чоловік. Він хряснув дверима і повільно підійшов до тих, що сперечалися.

— Це ти не хочеш відповідати за султанові гріхи, Лазізе?

— А за твої — тим паче, — з викликом відповів Лазіз. — А що?

— А те, що я тобі заткну твою богази! [37] — І Калин Дудакли щосили вдарив Лазіза, який сидів на підлозі, носаком в обличчя. Той упав на спину, обличчя миттю скров’яніло. Він затулив його руками.

— Кьопек! Гяур! — лаявся ода-баші, б’ючи Лазіза ногами. — Ану, прибери руки з обличчя!

Лазіз несміливо виглянув з-під пальців. Щойно він це зробив, як Калин Дудакли ударив його в скроню… Тіло Лазіза конвульсійно здригнулося.

— Ти убив його! — почулося від дверей. То саме зайшов Селім.

— І тебе уб’ю, якщо посмієш щось сказати проти хондкара!

— Ти убив мого побратима, що тричі врятував мені життя при Хотині! І тобі, між іншим, — теж! Так будь же ти проклятий разом зі своїм хондкаром! Щоб ви разом з ним свинячого м’яса наїлися! Ну? А тепер спробуй убити мене, алчак![38] — і Селім жбурнув в обличчя ода-баші жменю піску.

Калин Дудакли вихопив ножа.

На землі нерухомо лежав Лазіз.

— Ну! — вигукнув Селім. — Переступай через тіло чесного мусульманина! Переступай! А я тобі зараз зажену ножа куди слід.

Ода-баші з ревом кинувся на Селіма. Здавалося, він зараз жбурне на землю й цього яничара й розтопче ногами.

Та не так сталося. Селім пірнув під руку Калина Дудакли. І — відскочив убік.

Калин Дудакли обернувся назад. І всі побачили, що з його грудей стирчить рукоятка Селімового ножа. Але ода-баші не падав. Він ішов просто на Селіма. Той не відступав. Та щойно Калин підійшов на півтора кроку, як Селім ударив його ногою в груди — туди, де стримів ніж.

Ноги у Калин Дудакли підігнулися — і він упав.

Селім переступив тіло мертвого ода-баші.

— А тепер я скажу вам от що! Ми надто багато терпіли. Ми не ходили воювати проти невірних?

— Ходили, — озвалися з кутків. — Ну й що?

— Ми навіть Проти своїх, правовірних, ходили. Так?

— Було й це.

— Хай то був бунтівник Каландар-огли, але він такий самий османли, як і ми. Так?

— Так.

— Отож… Тепер слухайте мене. Ми воювали. Нам казали, що воюємо за аллахове діло. Двісті п’ятдесят тисяч воїнів ішло на Хотин — де вони?.. Лягли ні за що! Отак! А тепер султан і нас хоче завести в пустелі Аравії і знищити…

Яничари мовчали, напружено чекаючи, що ж далі скаже Селім.

— Так хай він іде до шайтана в зуби, наш хондкар Осман Другий! А ми з ним у Мекку не підемо! Ось я — не піду!

— І я не піду! — вийшов яничар Урхан, на прізвисько Сирик[39], бо був високий і худий.

— І я не піду! — озвався Абдуррахман.

— І я!

За хвилину вся кишла сказала своє слово. Ніхто не хотів іти за султаном у Мекку.

— Селіме, будь нашим ода-баші! — вигукнув Сирик.

— Гаразд, я буду вашим ода-баші. Але наказую: жодного непослуху. Ми мусимо триматися всі разом.

Його блакитні очі звузилися. Синя пляма над правою бровою, здалеку схожа на родимку, потемніла.

Орда яничарів висипала з кишли на вулицю. Урхан Сирик ішов поряд з Селімом і вигукував навсібіч:

— Гей, яничари! Наша орта не хоче йти в Мекку! Хай хондкар іде туди сам, а ми залишаємося в Стамбулі. Ми вже так давно не були вдома! На Ат-майдан!

— До палацу! Веди нас, Селіме!

Селім обернувся до повсталих. Перекрикуючи гамір, гукнув:

— Йдемо до палацу Делавера!

Загін яничарів попростував розбурханими вулицями столиці. До них приєднувалися групи людей. Це була голота, старці, вуличні злодюжки, рибалки…

— Куди йдете?

— До Ат-майдану, а потім до Делавера-паші!

— І ми з вами!

Ті, що приєднувалися, по дорозі озброювались кілками, ножами, а дехто уже мав і пістолі.

Коли загін був уже зовсім недалеко від Ат-майдану, Селім озирнувся. Те, що він побачив, приголомшило його. Позаду вирувало море людських голів.

«Ого! Такий натовп не зможе заспокоїти й ціла армія яничарів! А як увесь оцей гнів та на нас виллється — що тоді?»

Уже не загін ішов уперед, а його несло людським морем. І йшло те море не на Ат-майдан, а простісінько до палацу Делавера. «Що ж це буде? — думав Селім. — Ось-ось нас винесе на двірцевий майдан…»

Озирнувся на ходу. Побачив сяюче обличчя Абдуррахмана Ешека. Ех ти, круглопикий дурню, не гурт у тебе розуму! Певне ж, тобі не лише за гучний регіт і дивовижну впертість дали віслюче прізвисько! Чи думаєш ти про те, що може статися за хвилину? Чи ти хоч коли-небудь думав про завтрашній день? Ось посадять тебе завтра на казик