Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Я ото про людожерів читав, — сказав охоронець. — Ач як ви їх!

— Я такий, — кивнув я.

— І той, про Кавказ читав. А руку покажете? — попросив охоронець.

Я показав йому долоню, на якій залишилися сліди від опіку, який я отримав під час кавказького полону.

— Точно ви! — сказав охоронець. У його голосі були і захоплення, і переляк.

Повернувся його товариш із худим чоловіком у пенсне.

— Я секретар баронеси. Слухаю вас.

— Я хотів би, щоб мене вислухала баронеса.

— Вона дуже зайнята людина, на прийом треба записуватися заздалегідь, бо...

— Це відповідь «ні»? — перервав я його і недобре посміхнувся. — Що ж, воля ваша, — і пішов.

— Зачекайте! — Секретар побіг за мною. — Ви можете записатися на прийом, і баронеса...

— Я не хочу чекати.

— Але про що ви хочете поговорити?

— Я скажу це особисто баронесі.

Я бачив, що секретар вагався. Відправити мене не наважувався.

— Що ж, добре. Баронеса вас прийме, йдіть за мною, — запросив мене секретар.

Ми зайшли до контори, піднялися на другий поверх. Спочатку приймальня, а потім і великий кабінет баронеси Грінвуд, на диво стрункої жінки років п’ятдесяти, зі строгим поглядом. Вона сиділа за великим столом. Кабінет заставлений книжковими шафами під стелю.

— Іван Карпович Підіпригора, — сказав секретар.

— Доброго дня, баронесо, — привітався я.

— Доброго, прошу, сідайте, — сказала вона. Секретар вийшов.

Я усміхнувся господині кабінету. Вона анітрохи не злякалася моїй появі.

— Вибачте, що вас потурбував. Просто розслідую одну справу в Петербурзі, і мені знадобилася ваша допомога, — сказав я прямо.

— Моя допомога? — здивувалася баронеса.

— Так, мені потрібно поговорити з вашою співробітницею, яка вчора увечері обслуговувала інженера Бревуса.

— Я не знаю, хто це. — Вона брехала цілком спокійно.

— Баронесо, ну невже ви думаєте, я б прийшов до вас, якби не був упевнений, що ви знаєте, хто це? — я посміхнувся.

— Я не розумію, про що ви! — Вона трохи підвищила голос.

— Баронесо, мене не цікавить ваш клуб. Мені треба поговорити з тією дівчиною. Далі я буду розслідувати свою справу, а ваш клуб буде робити свою. Я не згадуватиму про нього. Звісно, якщо ви підете назустріч. Якщо ж ні, то не виключено, що у подальших моїх оповідках вигулькне оповита таємницею «Чорна троянда».

— Дарма ви мені погрожуєте!

— Борони Боже, баронесо! Жодних погроз, я просто переконую вас допомогти мені.

Баронеса важко подивилася на мене.

— Ти хоч розумієш, у яку халепу вліз? — несподівано спитала вона.

— Тобто ви не хочете піти мені назустріч? — здивувався я. — Що ж, воля ваша. Але мушу сказати, що я вважаю такі ваші дії помилкою. Мною кілька разів нехтували і завжди жалкували потім про це.

Я підвівся. Не поспішав, давав їй час.

— Про що ви хочете її розпитати?

— Про події вчорашнього вечора.

— Ви не будете розпитувати про клуб?

— Мене це не цікавить.

— Дівчини зараз немає в Петербурзі. Її привезуть за тиждень...

— Завтра. Вранці, — перервав я баронесу.

— Але...

— Не треба, — покрутив я головою.

— Добре. Де вас можна буде знайти?

— Краще я вас знайду. Я прийду до вас сам. О десятій?

— Так, давайте о десятій, — кивнула баронеса.

— Дякую. Радий, що ми знайшли спільну мову.

Я вклонився і вийшов у коридор. Секретар баронеси стояв там і перелякано дивився на мене. Я помахав йому і пішов до сходів. Охоронці на першому поверсі поштиво вклонялися мені, наче великому пану.

Я пройшов кілька кварталів, покрутився у дворах, щоб за мною не було хвоста, після цього повернувся до будинку баронеси. Засів у дворі навпроти, звідки зручно було спостерігати. Невдовзі до баронеси прибув гість. Чорне довге авто, з якого вийшов чоловік у генеральському мундирі. Я знав, що подібні заклади завжди мають покровителів, але щоб одразу цілий генерал! Тільки головою покрутив.

Генерал пробув у баронеси з півгодини і поїхав. Невдовзі поїхала й вона сама. Я ще потупцював трохи і пішов. За кілька кварталів зупинив візника і попросив відвезти до готелю десь поблизу. Візник привіз мене у невеличкий недорогий готель, де я винайняв маленький номер на другому поверсі. Попросився зателефонувати від портьє, подзвонив Великому князю на номер, який мені дав Туляков. Сам штабс-капітан узяв слухавку.

— Це Іван Карпович, як справи? — спитав у нього.

— Не дуже добре, — зітхнув штабс-капітан. — Уже виникають запитання стосовно документів. Ми дали об’яву і чекатимемо, що завтра повернуть теку. Але якщо ні... Навіть не знаю, що це буде. А ви де?

— Та зупинився у готелі.

— Дарма, Великий князь підготував для вас окрему кімнату в своєму будинку.

— Не хочу його турбувати. Як він? — спитав я.

— Набралися на похоронах. Їх можна зрозуміти: мало того, що найкращий товариш загинув, так і ще може вибухнути скандал. Іване Карповичу, а що робити, якщо теку не принесуть? Це ж буде страшний удар по великому князю. Іване Карповичу?

— Так, я слухаю.

— Допоможіть нам. Знайдіть ту теку, інакше контррозвідка знищить Великого князя. А потім неодмінно візьметься за вас.

— Я спробую зробити, що можу.

— Де вас можна знайти? — спитав штабс-капітан.

— А для чого вам?

— На випадок, якщо Великому князю буде необхідно з вами зв’язатися.

— Я у готелі «Очаков». Тільки прошу зберігати це в таємниці.

— Про це можете не турбуватися, — запевнив Туляков. — Якщо тека не знайдеться, я дуже переживатиму за Великого князя.

— Ну, його ж вини у її зникненні немає, — заспокоїв я.

— Так, вина на Бревусі, але через покійного інженера битимуть і по Великому князю, боляче бити!

— Сподіватимемося на краще, — запропонував я і закінчив розмову.

Пішов спати до номера. Як завжди перетягнув ліжко в інше місце, підпер двері стільцем, перевірив, чи зачинене вікно. Склав одяг і ліг спати. Довго думав про Бревуса, але таки змусив себе заснути. Прокинувся, бо у двері постукали.

— Що таке? — спитав я.

— До телефону вас, кажуть, що терміново, — невдоволено сказав портьє, голос якого я запам’ятав.

— Зараз іду.

Я швиденько одягнувся і з револьвером визирнув у коридор. Був