Анна Потій - Засніжені квіти, Анна Потій

8. На захисті людей

Я знову почала сумувати. Хоч Каель залишився поряд зі мною, підтримував мене, але я повірила, що люди могли мене прийняти, та дива не сталося. Вони не хотіли не те що дати мені шанс, а навіть і вислухати.

— Ти дав мені надію, Каелю, — дорікнула я йому одного ранку, — але вона вмерла, навіть не народившись. Краще б я навіть не намагалась.

— Якщо не намагатись, то так і проживеш тут ще тисячу років, — Каель досить спокійно відносився до мого бурчання. Він зовсім на нього не ображався. — Ти цього хочеш, Ейрін? З ким ти будеш говорити років через 50-60, коли я помру?

— Я ж якось прожила без спілкування не одну сотню років, — зітхнула я. — А ти що збираєшся все життя провести в моєму домі?

Я була б не проти, якби Каель залишився в мене назавжди, але в нього були свої плани.

— Я не звик сидіти на місці. Я завжди мандрував. Навіть коли був дитиною, то блукав у лісі, поки не стемніє. Рано чи пізно мені доведеться піти, але я завжди буду повертатись до тебе. Я б запропонував тобі піти зі мною, але ти ж не схочеш, — тепер настала черга зітхати Каелю. Здається, він не хотів мене залишати, але і я не могла з ним піти.

— Я б пішла, якби люди мене не боялися.

— Тобі треба спробувати якось завоювати їхню прихильність, Ейрін, — Каель взяв мене за руку і всадовив на диван, а сам присів поруч, продовжуючи тримати мою руку. — Зроби для них щось хороше і тоді люди перестануть тебе боятись.

— Легко сказати… — я повернулася до Каеля, заглянувши йому в очі. — А коли ти збираєшся піти? І куди?

— Поки що не збираюсь, — заспокоїв мене Каель, тепло усміхнувшись. — Трави під снігом не знайдеш, а зимових рослин надто мало, щоб заради них йти. Це диво, що я почув про цей ліс на твоїй горі, там кущі з зимовими ягодами ростуть. Якби не вони, ми б не зустрілися.

— Добре, що тобі знадобилися ці ягоди… — я нарешті усміхнулася, хоча мені все ще було сумно.

Зазвичай в такі періоди моя магія посилювалася і я насилала на світ завірюхи і люті морози, але в цей раз все було спокійно. Мабуть, я дійсно взяла під контроль свою магію і все завдяки Каелю. Я цінувала його допомогу і тому, після кількох днів вмовлянь, здалася і вирішила спробувати знову поговорити з людьми.

Рано-вранці, коли люди ще спали, а сонце тільки-тільки почало підійматися з-за обрію, забарвлюючи небо у ніжно-рожевий колір, ми з Каелем спустилися з гори. Я не знала, що збираюсь робити і про що говорити з людьми, щоб змінити їх ставлення до мене, я просто йшла біля підніжжя гір, тримаючись за руку Каеля. Я дивилась на селище, що тихо спало і уявляла, які люди в ньому живуть. Мої роздуми обірвав раптовий крик Каеля.

— Ейрін! Дивись! — він вказував рукою на верхівку гори. — Там снігова лавина!

Я подивилася вгору: дійсно, до нас стрімко наближалася величезна маса снігу.

— Лавина зруйнує будинки і поховає під собою людей! — в очах Каеля читався жах. — Треба їх розбудити, хай тікають! Допоможи мені. Це твій шанс, Ейрін.

Так, це був мій шанс показати людям, що я можу їх захистити, але точно не тим способом, про який сказав Каель. Люди мене слухати не стануть. А от лавину я можу спинити.

— Ти буди людей, а я зроблю так, щоб лавина не зруйнувала селище.

Я бачила, що Каель хотів мені ще щось сказати, але часу на розмови вже не було. Він побіг до людей, а я почала робити те, що вміла краще всього: я піднімала сніг з землі і перетворювала його на крижані бар’єри. Вони зупинять лавину. Вони захистять людей.

За спиною почулися здивовані голоси, вони змішувалися з завиванням вітру і гуркотом снігової маси, що неслася з гори. Кинувши один швидкий погляд назад, я побачила, що люди не тікають. Вони стояли і немов зачаровані дивилися, як я створюю бар’єри. Мої сили майже вичерпались, останній бар’єр я ледь змогла створити, але більше й не потрібно було. Я зупинила лавину. Я не дала їй знищити селище.

Знесилена, я опустилась на сніг. Я тяжко дихала, мої руки тремтіли від напруження, але я була задоволена: вперше в житті моя магія зробила щось хороше.

— Ти змогла, — Каель опустився поруч зі мною на сніг і обійняв мене. — Я пишаюся тобою, Ейрін.

Я подивилась на Каеля. В його очах світилося знайоме тепло. Він допоміг мені підвестися і тільки тоді я ризикнула глянути на людей. Ніхто з них більше мене не проганяв, всі дивилися на мене, як на диво — без осуду і неприязні, а з захопленням.

— Ти зупинила лавину. Ейрін, — з натовпу вийшов старійшина і заговорив зі мною, вперше назвавши на ім’я. — Дякую тобі від імені всього нашого селища. Бачу, ми помилялися щодо тебе, — він опустив погляд вниз, ніби соромився того, що зовсім нещодавно мене проганяв.

— Я дійсно не бажаю вам зла, — я злегка усміхнулася. — Я й раніше нікому його не бажала, просто не вміла контролювати свою магію. Тепер вмію.

— Що ж, Ейрін… — старійшина підвів погляд і теж усміхнувся, подивившись мені в очі. — Тепер ти бажана гостя тут.

— Дякую вам за таку честь.

Я залишилась у селищі до самого вечору. Мені треба було відновити сили, а ще — люди не хотіли мене відпускати. Вони розпитували мене про моє життя, минуле, мою магію і я з радістю їм відповідала. Весь цей час Каель був поруч зі мною і тримав мене за руку, одними тільки очами кажучи «тобі це вдалося».

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍