Анна Потій - Засніжені квіти, Анна Потій

9. Весна для крижаної відьми

Ввечері ми з Каелем повернулися в мій дім на горі, де раніше тиша і сніг були моїми єдиними супутниками. Тепер я відчувала зміни. Я вже не була тією, хто стоїть наодинці зі своїм холодом. Я могла спуститися в долину і просто поговорити з людьми. І вони мене більше не відштовхнуть.

Я сиділа біля вікна з чашкою гарячого чаю, який зробив для мене Каель, і дивилась на гори, вкриті снігом. Я згадувала все, що трапилось в цей день. Вранці, коли я допомогла тим людям, я відчула, що це було не даремно. Моя магія, моя холодна, крижана сила, якою я колись лякала їх, тепер захистила їх. Вони не боялися мене. Вони не відчували ненависті, не шукали причини мене зневажати.

 

Я ніколи не думала, що це можливо, хоча завжди мріяла про це. Ніколи не вірила, що мені дадуть шанс бути частиною чогось більшого. Але в той момент, коли я дивилася в їхні очі — сповнені не страху, а вдячності — я зрозуміла, що це було саме те, чого я так довго шукала. Прийняття. Тепло, яке не розтоплює мою магію, але дає сили рухатися вперед.

Це дивно. Всі ці роки я думала, що моя магія вміє тільки руйнувати. Але тепер я розуміла, що лід не завжди означає ізоляцію. Лід може захистити, лід може зцілити. Мої руки більше не стиснуті в кулаки. Я готова дати, а не тільки брати. І коли людям знову знадобиться моя допомога — я прийду і вони будуть дивитися на мене з теплом.

Це було новим відчуттям, теплим і приємним. І хоч я повернулася додому, я знаю, що цей дім може бути будь-де. У долині. Там, де люди готові бачити мене не як чудовисько, а як ту, хто готова прийти на допомогу. Я знаю, що не буду більше одинокою. І все це сталося завдяки Каелю. Він мене врятував, а значить, врятував і всіх тих людей в долині.

Вранці, коли Каель ще спав, я прогулювалася своїм садом, який досі був крижаним. Вкриті кригою пелюстки троянд переливалися у ранковому світлі, і навіть в тиші я могла відчувати, як ці квіти — мовчазні, але живі — знають більше, ніж я можу зрозуміти. Я провела рукою по одному з бутонів, обережно, щоб не зламати. Вони були холодними, але наповнювали мене теплом, адже були моїми друзями.

— Я постійно думаю про нього, — сказала я, ніби квіти могли почути. — Він змінив усе. Якби ви тільки могли знати, як він дивиться на мене. Його погляд… не такий, як у інших. Він не боїться мене. Не боїться мого холоду. Він… як сонце, що розтоплює мою кригу. Я ніколи не думала, що таке може бути.

Я зупинилася, дивлячись на сніг, що лежав на квітах. Вітерець зірвав кілька сніжинок з їхніх пелюсток, і вони закружляли в повітрі.

— Але він мандрівник. Він не може залишатися довго на одному місці. Я знаю це. Я відчуваю це, навіть коли він поряд. Він постійно рухається, і я не можу йому це заборонити. Але я не хочу його втрачати. Я не хочу, щоб він ішов, — я зітхнула, знову погладжуючи квіти, які відповіли мені лише легким погойдуванням під поривами вітру. — Що мені робити? Як я можу зупинити його? Як я можу затримати його хоч на мить?

Мовчання саду було глухим, і квіти лише тихо схиляли свої бутони під вагою криги. Вони не могли мені відповісти. Втім, я знала, що неможливо втримати людину силою, навіть якщо мова йде про почуття. Каель був схожий на вітер, і навіть коли він був поруч, я не могла втримати його.

Я заплющила очі, ховаючи в собі потаємні думки. Сніг продовжував тихо падати, а я розуміла, що, як і квіти, я залишусь тут, під кригою, але і з усією тією теплотою, що з'явилась від нього, в моєму серці.

Несподівано теплі руки лягли мені на плечі. Я повернулася, сумно усміхнувшись Каелю.

— Чому в твоїх очах сум, Ейрін? — здивувався Каель. — Хіба ти не повинна радіти, що люди тебе прийняли? Ти ж так хотіла цього.

— Я сумую про інше, Каелю… — зітхнула я, не наважуючись зазирнути йому в очі. Я не могла зізнатись у своїх почуттях, мене лякало, що Каель до них буде байдужим.

— Про що ж? — допитувався він.

— Нехай люди мене прийняли, але вони мені чужі. А ти — ні. Я до тебе звикла, — хоча б в цьому я могла зізнатися. — Мені буде сумно, коли ти підеш.

— Але ж я тобі казав, що не піду назавжди. І не казав, що я буду довго відустній, — Каель торкнувся мого підборіддя і підняв його, щоб зазирнути в мої очі. — Я збираю трави, але мені з них треба варити зілля, а для цього потрібен дім.

— Але ж в тебе мав бути якийсь дім? Ти ж десь жив раніше. В тебе має бути сім'я.

— Мій батько помер, коли мені було 12, мати померла 3 роки тому. Немає в мене сім’ї, — тихо відповів Каель. — Той будинок, в якому я жив все своє життя став для мене порожнім. Я не хочу туди повертатись. А до тебе хочу.

— Але чому?.. — в моєму серці затріпотіла надія. Немов маленька пташечка, вона розправила крила і здійнялася в повітря. І хоч вона боялася впасти, але вона вже летіла.

— Я кохаю тебе, Ейрін, — усміхнувшись, Каель ніжно провів пальцями по моїй щоці. Я ж ледь стримувалася від хвилювання, дивлячись у його смарагдові очі.

— Я теж тебе кохаю, Каелю, — прошепотіла я.

Каель пригорнув мене до себе і його губи торкнулись моїх в ніжному, обережному поцілунку — моєму першому. Заплющивши очі, я насолоджувалася його дотиками, я грілася в його любові, забувши про все.  

Коли я знову розплющила очі, то від здивування навіть скрикнула. За той короткий час, що Каель мене цілував, мій сад змінився! Мої засніжені квіти, мої крижані друзі, стікали водою, ніби плакали від щастя за мене. Я торкнулася вологого бутона троянди, який виглядав таким кволим без крижаної оболонки.

— Вони ж осиплються! Вони загинуть… — шепотіла я, торкаючись квітів.

— Ейрін, — Каель взяв мою руку в свою, — квіти постійно осипаються, так вже заведено в природі. Взимку вони сплять, а весною пробуджуються, щоб літом тішити нас своєю красою. Твій крижаний сад, твої засніжені квіти, як і ти, зупинилися в часі, але тепер вони можуть жити і розвиватися.

— І я? — я здивовано подивилася на Каеля. — Я зможу постаріти?

— Ти хочеш постаріти? — усміхнувся Каель. — Дивне бажання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍