Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— В неї є діти? 

— Так, у мене є син, він майже дорослий. Після роботи я забрав її на таксі з корпоративу. Коротше кажучи викрав. Було вже пізно, ми їхали по темних вулицях, освітлених лише ліхтарями. Я сидів на передньому пасажирському сидінні, Ада була позаду мене. Я обернувся, усміхнувся й мої очі сказали: «Ну ось, ми зустрілися». Саш, вона подивилася на мене так, що я ніколи не забуду її погляд. У ньому було все — весь набір емоцій, які жінка може відчувати на початку чогось дуже важливого, чого буває лише кілька разів у житті, або й взагалі тільки раз. Потім ми вийшли з машини. Ада підійшла до мене, легенько притулилася і поклала голову на моє плече. Це був такий короткий жест привітання, можливо для неї це було звичною річчю. Але мене це приголомшило. Я подумав: Що мені робити з тобою, моя ніжна дівчинко? І що мені робити, якщо, не дай боже, я залишусь без тебе? Вона завжди так віталася зі мною, кожного разу, навіть того дня, коли... 

Віто замовк, по його обличчю пройшли судоми, він глибоко вдихнув, як ніби хотів вдихнути повітря набагато глибше, ніж легені дозволяли. Посидів так кілька секунд і продовжив: 

— Ми сиділи на терасі якоїсь напівзруйнованої радянської кафешки. Внизу чорніло озеро, по дамбі їздили автомобілі, світло ліхтарів блищало на воді. Вона була п’яна, а я – вражений її чарами. Ми пили яблучну горілку, їли сир з пліснявою, сміялися, як діти. Це був перший сміх за довгий час, справжній, не манірний, а радісний. Я розповідав їй, як ловив лящів взимку на кризі. Вона сміялася, бо сприйняла це по-своєму. Потім я почав говорити про сигаретний дим, і як з його допомогою можна «курити» людину, тобто бачити її думки і бажання. Вона сіла на бетонний парапет, місяць світив їй в спину, і я не бачив її обличчя, лише контури. Колись я сильно не любив, коли дорослі забороняли мені сидіти на бетоні. А цього разу я сам став дорослим, зняв свою куртку-штормівку і поклав її на бетон, наказавши Аді сісти на неї. Вона не мала нічого проти, адже так було тепліше. Ту куртку я досі не кидаю в прання, і надзвичайно рідко її одягаю. Коли наші домашні почали телефонувати, ми викликали таксі і поїхали додому, кожен до свого. Але так хотілося... так шалено хотілося, поїхати до нашого... Я можу розповісти ще багато про такі моменти. Вони всі у мене перед очима, наче це сталося хвилину тому. Але для цього нам не вистачить і тижня. А хмара вже наближається. Тому я зупинюся на деяких, які стали ядром усього. 

— Віталік, ти щасливий чоловік, от що я тобі скажу. Вже за один такий вечір треба дякувати всім силам небесним, а ти тут сидиш з серйозним лицем. 

— Саш, я розповідаю тобі про серйозні речі. 

— Ти думаєш, що серйозно бути серйозним? По-моєму це найбільша безвідповідальність, яку тільки може допустити людина. Жити треба граючись. 

— А ти так вмієш? – Віто глянув мені прямо в очі. 

— Не вмію, Віталік, але стараюся. От слухаю тебе і мені радісно, я навіть заздрю тобі, бо й сам так хочу, я вже забув як то, ось так, щоб аж мурашки по шкірі. Мабуть, всі так хочуть, але питання в ціні, яку потрібно за все заплатити, і це точно не гроші. Тут або не хочуть платити, або не мають чим. А ти що робиш? Індульгіруєш в якомусь смутку? Фуууу! Ада не казала тобі що, ти зануда? Це як співати Ламбаду під похоронний марш. Те, що сталося з тобою — чудово, ну, дещо неправильно, що поробиш, буває. Вчися дякувати. 

— Казала. Саш, ти ж не дослухав і вже робиш висновки, що правильно, а що ні. — Віталік нахмурив брови та став схожим на старого орла. 

— Та що там слухати, я і так знаю, до чого ти хилиш, мені тільки цікаво в який спосіб і хто більше натупив, ти чи вона. Послухай, ми з тобою схожі, тільки я в дитинстві, мабуть, їв на пів-відеречка менше лайна, раз тобі так пощастило. Зрештою я обіцяв тебе вислухати. 

— Ти знущаєшся? — запитав Віто і тут же вирівнявся на повен зріст, човен почало кренити, я ледь втримав рівновагу сидячи. 

— Саша, знімай якір! 

— Не зрозумів? 

— Мороз, якір витягай, чуєш, що я сказав? Вчити він мене, блять, надумав. – Віто перейшов на крик. Його вилиці пульсували, очі зробились великі та страшні. 

Ееее ні, чоловіче, не на того напав. Я різко піднявся і вхопив Віталіка за зап'ястя. Інша рука стиснулась в кулак. Я був готовий до любого розвитку подій, але покидати Віто я не збирався, навіть якщо для цього довелося б його вдарити. 

— Віталік, сядь, — спокійно сказав я, — ну хочеш, я тебе обійму? — Мені було противно це казати, але чомусь я сказав саме так. 

Віто оторопів. Десь з хвилину дивився на мене великими очима, а потім сів. 

Я підсунувся ближче і зробив те, що завжди робила Ада — поклав свою голову йому на плече.