Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Я не ображаюся, — махнув рукою Віто. — Я колись думав точно так, як і ти: що це все блядство, як ти кажеш, павші душі. Але для того, хто переживає це безпосередньо, кращого й бути не може. Десь на третій день після її першого повідомлення я відчув щось дуже незвичне. Ми вже пішли спати, я лежав, дивився в стелю, і раптом усвідомив, що вона якимось чином зчитує мої думки, навіть коли ми мовчимо. У цей момент десь між грудьми та животом виникло тепло, схоже на обруч, який немов увійшов у мене й залишився там. Це було щось живе, щось, що мало свій розум, свою свідомість. Це тепло згодом почало змінювати свій градус — воно стало своєрідним компасом, по якому я орієнтувався, наскільки ми близько чи далеко один від одного. Такий собі індикатор зв’язку. 

— Це все дуже цікаво, але дуже дивно, — сказав я і відчув укус в районі лівої лопатки. .Рука механічно завдала удару, нападником виявилась велика комаха. Через мить я розглядав гігантського овода-кровососа, що прилип до моєї долоні в місці перехрестя ліній, з його розплющеного тіла витікала яскраво червона кров, моя кров. 

— Нащо ти його вбив? – Запитав Віто. 

— Він мене вжер. 

— Не можна Саш, не можна. 

— Чому це не можна? 

— Цікаве питання, воно мало б бути одночасно і відповіддю. 

— Поясни. 

— Не так давно, окрім риболовлі, я ще захоплювався полюванням. Але відколи почалася ця історія з Адою, я відчув, наскільки це огидно — когось вбивати, хай то буде комар чи слон, різниці немає. От прилетить дрізд їсти черешні біля хати. Ще рік тому я б без вагань пристрелив його. Мені це навіть подобалося — особливо звук, коли куля з глухим ударом проникає в тіло й ламає кістки. А зараз... зараз я відчуваю саме життя. Як можна його забрати? Коли ти робиш комусь боляче, цей біль завжди повертається до тебе. Причина не в тому, що хтось хоче помститися. Просто існує такий закон. Це треба знати. Присягаюся, якби всіх людей накрила така хмара, яка накрила нас із Адою, насильство одразу б припинилося. Солдати просто пішли б із поля бою, і повір, їм ніхто не став би перечити — ні політики, ні жоден загороджувальний загін. Я продав усю свою зброю. Це неабияк здивувало Віолету. Думаю, саме тоді вона й запідозрила, хто стоїть за всіма моїми змінами. Бо зброю я любив. 

— Стривай, — я вкотре перебив Віто, хоч і обіцяв цього не робити, — то твоя дружина все знала??? 

— Саш, тобі ніхто не казав, що ти дуже нетерплячий? Почекай, до цього ми ще дійдемо. Тоді ти будеш в шоці. На той час, коли все починалося, Ві була вагітна третьою дитиною, ми всі свої внутрішні ресурси вкладали в двох попередніх дітей, а те, що залишалося, витрачали на себе як кишенькові гроші, вона – на неприйняття реальності, а я ... ну ти вже знаєш, на що я витрачав. Ми з Ві забили один на одного, і нас, здається, це влаштовувало, обох. 

— Це жесть. — все що зумів я вимовити. 

Але Віто мене втішив: 

— Ти ще не знаєш, що таке жесть, Саша і що таке казка, яку тобі не читають перед сном, а яку ти сам пишеш, так, як вмієш. 

В словах Віто була певна логіка. Спостерігаючи в дитинстві за шпаками, я помітив одну деталь: як тільки з яєць вилуплюються пташенята, їхні батьки ніби втрачають стать, кудись дівається той мачо самець, який співав на всю округу аби зачарувати подругу, зникає все його строкате оперення, він стає бурим й непримітним, як і самичка, вони по черзі носять їжу дітлахам, розлітаються зовсім в інші сторони, і тільки їм відомо, чим кожен з них займається під час пошуків їжі. На наступний рік все повторюється, але вже з іншими партнерами. Конрад Лоренц багато про це писав, порівнюючи людей з птахами. Ще є лебеді. І навіть шпаки серед лебедів, або лебеді серед шпаків. Отаке. 

На заході виднілися грозові хмари, повільно сунули наче ворожа флотилія, обіцяючи нам блискавичне диско надважкого металу. Мені було байдуже, Віталіку, вочевидь, теж. В нас були дощовики й безжальність до самих себе. Хоча, зізнаюсь чесно, грому я боюся. 

Та поки небо тішило чистотою, як щойно вимита шиба, моя душа бажала казки. 

— Віто, а хто вона така, твоя Ада, чим займається? 

— Чому тобі це важливо? – зацікавився Віто. 

— Ти як про неї розповідаєш, то я відчуваю, що вона і мені подобається. Так буває лише в одному випадку. 

— В якому ж це? 

— Ти ж її любиш, правда ? 

— Віто промовчав. 

— Любиш, – відповів я за нього, — і Віолету любиш, і своїх дівчаток, ти всіх любиш, любові забагато не буває, забагато буває тільки егоїзму, але Аду ти любиш як жінку, як єдину в світі жінку, це теж відчувається, а ти мав би любити її як сонце, без бажання володіти, можливо тоді не довелося б бити себе в груди. 

— Як точно сказано. Я її так і називав — Сонце. — Віто усміхнувся. —  Ада — кандидат філологічних наук, кафедра журналістики. Працює зі студентами. 

— Професоркиня? – засміявся я, не так з професії, як з новомодних фемінітивів. 

— Не смішно. — огризнувся Віто. 

— Ясно, що не смішно. Студенти, не робота, а місіонерство. 

— Скоріше волонтерство, — уточнив Віто. — Так ми і зустрілися, але вже як пара. Кінець вересня. Студенти давно оселилися в гуртожитках, і хоча всі ще перебували під впливом літніх святкувань, жовтень змусив повернутися до роботи. Як завжди, освітяни святкували початок нового навчального року. За останній місяць я з Адею так зблизилися, що не уявляли собі життя один без одного. Тому ми вирішили зустрітися не як майстер і клієнтка, а як чоловік і жінка. Я ставився до цієї ідеї з великою обережністю: віртуальне спілкування — це одне, а реальна зустріч — зовсім інша річ. Це зовсім інші механізми: комплекси, бар'єри, несумісність характерів. І, звісно ж, ми були не вільні, і це створювало ще один величезний бар'єр. Тому я був певен, що це побачення має всі шанси стати останнім. Напередодні я поділився з Адою своїми думками, і це її дуже розізлило. Я сказав, що ми зустрінемося як два напружені людини, з купою бар'єрів між нами. Єдине, що мене тішило — ми були в однакових умовах.