Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Ставлюся до неї спокійно, але часом стрічка в фейсбук підкидає хороші речі. І цікава ж штука виходить, Саша, як тільки твоя душа впадає в анабіоз, наче ведмідь в зимову сплячку, життя тут же будить тебе, і на його будильнику грає мелодія максимально співзвучна з тим, що тобі потрібно, аби жити далі. 

День застиг. Сонце висіло в небі як лампа і навіть не думало рухатись в сторону заходу. 

Ментальний інтенсив, який влаштував мені мій співрозмовник, магічним чином зупинив природний плин часу. Я наче проживав чуже життя, причому в доволі тривалій його фазі. І не лише проживав — я ставав співучасником чогось схожого на злочин. Від мене залежало, ким я буду в цій ситуації: спільником, адвокатом чи суддею. Чітко окреслювалися контури кризи середини життя, яка спіткала Віталіка в надзвичайно відповідальний момент. Як кажуть лікарі, це екзистенційний вакуум — втрата всіх сенсів через відсутність внутрішнього ресурсу. 

Причини можна було б довго обговорювати — це окрема тема. Але з власного досвіду я знав, що в таких випадках доля часто дає шанс, який нагадує останній, — дуже сильний поштовх, дія якого схожа на розряд дефібрилятора. Після нього душа оживає, тіло оживає, але що буде далі — залежить від вибору людини. Якщо залишатися зі старими шаблонами, які й призвели до кризи, напрям подальшого розвитку неминуче зміниться у бік загибелі — довгої й болючої. Але якщо вистачить волі, щоб слухати не розум, а відчуття, і прийняти велику любов як подарунок, як ресурс і сенс усього, тоді можна вирватися з клітки. Можна стати провідником і союзником сили, замість бути її вічно незрілим спостерігачем. 

Внутрішні наміри Віто були схожі на дитячі малюнки — прекрасні за суттю та задумом, але химерні у спробах втілення в реальність. Зрілий чоловік, який застряг у підлітковому віці, де важко взяти відповідальність, бо сам перебуваєш під чиєюсь опікою. Аби нести відповідальність, потрібно володіти ситуацією на сто відсотків, мати контрольний пакет акцій, якщо можна так сказати. 

Добре, що день застиг. Я хотів слухати, бо інтуїтивно відчував: більше ніколи не побачу цього чоловіка. І Віто продовжив. 

— Того вечора, як Ада мені написала, я навіть не підозрював, у що це все переросте. Це була легка і приємна розмова, яка стається між людьми що, мабуть, відчувають взаємну симпатію. І дуже дивне відчуття її голосу всередині мене. Так з нами говорить майбутнє. 

— Чому ти тоді вирішив, що з тобою говорить майбутнє? 

— Розумієш, у мене й раніше траплялися контакти з жінками — переважно робочі, часом із легким натяком на флірт. Це були чисто віртуальні стосунки, короткі, як життя комара. Навіть коли розмови доходили до інтимних тем, відчувалася чітка межа — чужа людина залишалася чужою, десь там, по той бік екрану. Але з Адою все було зовсім інакше, з самого початку. Уяви: ти читаєш повідомлення, і воно живе, звучить її голосом. У ньому ти відчуваєш тон, настрій, сміх чи сум — усе, що переживає людина, яка фізично далеко, але на відчуттях неймовірно близько. Ти знаєш, що вона також відчуває тебе. Якимось чином вона розуміє тебе, знає, що ти напишеш у відповідь, навіть відчуває те, що ти хочеш сказати, але не кажеш. Це схоже на те, ніби ви прожили разом не лише певний період, а й цілі попередні життя, в яких не завжди знайшлися. А тут нарешті зустрілися — і відчуття шаленої радості від того, що в цьому житті ви знову разом, після довгих пошуків одне одного. Повна, тотальна спорідненість. Саш, це було диво. Магія зв’язку, який тільки може бути між чоловіком і жінкою. Вона з’являлася близько опівночі, а біля третьої ми, виснажені розмовами, лягали спати. Іноді пізніше. Іноді лише кукурікання півнів нагадувало нам, що пора відпочивати. Але спати не хотілося. Час летів, години здавалися хвилинами, а наговоритися було неможливо. «Спимо?» — питала вона. І це було так круто, бо означало, що ми разом, навіть коли фізично бути разом не можемо. Навіть сон не розділяв нас. Уві сні я відчував її настільки сильно, що одне її повідомлення могло витягнути мене з найглибшого сну, як із темної ями. Я опинявся на світлі, знову разом із нею. І це при тому, що інших сповіщень я не чув узагалі. Скажи, як це можливо? 

— Не знаю, можливо між вами дійсно є сильний зв'язок. По одній з теорій світобудови навколо нас ніщо інше, як вібрації енергій різної частоти, ви з Адою вібруєте на одній з тих частот, це схоже на радіохвилю, через те й впливаєте один на одного крізь відстань. Але, швидше за все, ти себе просто накрутив. 

— Накрутив кажеш! – завівся Віто, – ану подивися на мене, про що я зараз думаю, га !? 

І знову цей погляд. В мене раптом виникло моторошне відчуття, що очі навпроти належать зовсім не тій людині з якою я веду бесіду. Глибокий космос темних очей. Думаю, Віто несвідомо володів технікою гіпнозу. А може і свідомо, та жодної з його думок я не прочитав. 

—  Віталік, що за маячня? Ти думаєш, я екстрасенс? 

— А вона б змогла це зробити граючись! – заявив Віто, — Саш, ми не раз проводили такого роду експерименти і часто вдало, дуже вдало! Від того мурахи вкривали нашу шкіру. От, наприклад щойно я направляв на тебе слово "осока" кілька разів підряд, наче воно на лобі моєму висіло, а ти не побачив. Ада вміла зчитувати й озвучувати те, про що я мовчки говорив, я підтверджував і по моїй реакції не важко було здогадатися, що все правильно, оскільки такий шок важко приховати. 

— А чому комиш? – розсміявся я. 

— Та, блін, то ж наш човен стоїть в комиші, он яка стіна позаду тебе, це перше, що спало на думку. 

Так, так, подумав я, біля мене сидить людина або з психічними відхиленнями, або дуже сильної віри, подібної до віри всіх тих релігійних фанатиків, які реально бачать янголів чи святих, і він вірить у цю жінку настільки, що на рівні грубої фізики проявляються вкрай рідкісні духовні артефакти. 

— Віталь, ти розказчик від бога, чесно, тільки не ображайся, але перетворити блядство на казку ще треба вміти.