Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Розділ 3

Човен гойдало. Піднявся суворий обідній вітер, холодний чи гарячий, або і те й інше разом. Руйнівний, повен енергії, але також повен і безрозсудності. Він ломиться у двері та руйнує стіни. Вітрів є чотири, кажуть, що всі вони — жінки, тому кожна жінка повинна вибрати свій вітер і свій напрямок. 

Віто курив цигарку. Дим від тютюну, наче туман, стелився поверхнею озера, це означало, що ввечері йтиме дощ. 

Я думав про себе, для чого Віто розповідає мені цю історію? Можливо його внутрішній біль настільки сильний, що вже несила терпіти й таким чином він хоче позбутися його? А може він просто один з тих душевних мазохістів, які щоразу запускають травму, аби насолодитись нею? І чи тільки мені він розповідає? Я ніколи не вмів говорити, я навіть поняття не мав, про що люди постійно балакають, скажімо, в колективах чи на корпоративах. Може через те в мене немає жодних корисних зв'язків, а телефонна книга обмежується кількома найближчими людьми, котрих щоразу стає менше. Зрештою, що можуть змінити слова, навіть коли їх дуже чекають ? 

Віто гарно розповідав. Емоційно. Настільки, що образ Ади ожив в моїй уяві білим сяйвом. Я хотів побачити її, ба більше, я хотів поговорити з нею, аби переконатися, що це все не фейк. 

— Віталь, що далі ? 

— Нічого. 

— Не хочеш розповідати? 

— Хочу, але ти перебив мене, коли я говорив про роботу і тепер я думаю з чого б це почати. 

— То почни з чогось. 

— Добре, почнемо з серпня. Це був майже кінець місяця. Справ того дня я мав дуже багато, втомився і вже вдома відчув наскільки. Зібрався спати. Влігся в ліжко і зразу почув звук сповіщення. Вайбер показав таке: «Ада хоче надіслати вам повідомлення, додати в список контактів?» Жодної жінки з таким ім'ям я не знав, але коли глянув на фото, моє серце стиснулося. То була ВОНА. В сповіщенні я прочитав таке:  «Привіт, рибак) Завтра обіцяють дощ, а в мене зламалась парасолька, допоможеш?» 

Контакт тут же опинився у моєму списку. 

— Віталь, дай мені цигарку. — Я відчував цікавий неспокій. Навіть щось схоже на білу заздрість. Мій мозок ніяк не міг знайти хоч якусь зачіпку. Ось переді мною сидить чоловік з непоганою зовнішністю, не бідний, враховуючи якість рибальського оснащення, мова в нього зв'язна, він може без мату й вульгарщини будувати складні та головне думко форми, це враховуючи те, що працює комп'ютерним майстром. Деяких комп'ютерників я знаю, то геть інші люди. Щось тут не те. 

— Тримай. — Віто урочисто вручив мені сигарету. 

— І що, ти полагодив парасольку Ади? — Я спробував підколоти Віто, але насправді це було бажання почути продовження. Сигаретний дим щільно огортав капіляри моїх легень. В голові запаморочилося. Перша за сьогодні цигарка. 

— На той час я багато чого лагодив. — Відповів Віто. 

— Не зрозумів? 

— Коли у двадцятому році починався карантин, моя контора ледь не збанкрутувала. Люди вже давно попереходили на смартфони, забили на комп'ютери, тому роботи стало критично мало. Спочатку ми пробували ремонтувати телефони, але щось не пішло, та й конкуренція була суттєвою. Тоді Любчик вирішив повністю змінити профіль: з комп'ютерного сервісу ми стали ремонтним бюро. Ладнали абсолютно все, від сушок для волосся до пралок, ну і комп'ютери, якщо хтось приносив. Життя і відео в ютубі навчило мене бути майстром широченного профілю, але я опинився майже в цілковитій ізоляції. 

— Це як ? 

— Ми з Любчиком залишилися працювати вдвох: я займався фізичною роботою, а Любомир, як власник, відповідав за піар, закупівлю запчастин та спілкування з клієнтами й фірмами, для яких ми виконували гарантійні замовлення. Здебільшого це були місцеві напівлегальні компанії, що продавали дешеву китайську техніку під власними брендами. Вони давали гарантію, через що націнка була вищою. Якщо техніка ламалася, її надсилали до нас. Ось таке партнерство. Виторг ділимо порівну. Роботи часом дуже багато, вихідних мало — лише субота після обіду, та й то не завжди, і неділя.  

— А Віолета? Ти ж казав, що твоя дружина працює з тобою. 

— Працювала. Ві давно звільнилася — ми вирішили, що це занадто: постійно бачитися і вдома, і на роботі. Тож вона подалася освоювати сферу торгівлі ще задовго до часів «корони». Чесно кажучи, її б і так скоротили, тому вона не прогадала. Потім народилася наша перша донька. Спочатку Ві була шокована і ніяк не могла прийняти роль мами. Згодом усе наче втряслося. На хвилі материнського ентузіазму Ві почала говорити про другу дитину, аргументуючи це тим, що дітей має бути двоє, бо батьки не вічні, а в Рити повинен залишитися хтось рідний. Я дивився на це все дуже скептично. Казав, що якщо з одним малюком у неї вже «рвало дах», то що буде з двома? Та й часи зараз нелегкі. А що стосується «кровно рідного», то це ще як сказати. Часом абсолютно чужа людина стає ближчою й ріднішою за брата чи сестру. Діти, навіть ті, які разом росли, зазвичай дуже різні. Мене переконала її фраза: «Якщо не зараз, то ніколи?» Я вирішив, нехай буде, як то кажуть: раз пішла корова, то хай йде й теля. Ліля з’явилася на світ у рік початку війни. Що не катастрофа, то нова дитина. Отака наша історія. Віолета остаточно злетіла з котушок: їй не подобалися ні зміни в її тілі, ні нове життя. Висновок, що діти — це найбільше зло, а люди, які вважають дітей щастям, або лицеміри, або дурні, здавався абсурдним, але вона дійсно так думала. Ніякі обійми чи пояснення не допомагали. Між нами виникла щось схоже на стіну. Інколи я ловив себе на думці, що живу з абсолютно чужою жінкою, з якою у нас лише спільні діти. Я поступово перетворювався на робота: нуль почуттів, нуль бажань, лише обов’язки. Робота, дім — і так кожен день. Вихідні проводив із малюками. Ти не думай, що лише твоє вільне життя закінчилося, казав я Віолеті, у мене просто клітка більша, от і все. А всередині я гнилий, зелений, як гриб, не торкайся до мене, рибко. 

— Ого-го,– не повірив я своїм вухам, — ти ще скажи, що любиш поезію. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍