Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Знаю, дуже розігнана система, потрібно в біосі зробити кілька кліків. 

— Правильно. Я вже збирався це робити, але подумав, що раз таке вже сталося з її комп'ютером, то станеться ще не раз, хотілося реально допомогти, бо можна дати людині рибу, а можна подарувати вудочку і навчити ловити рибу. Скажу правду, я хотів тіснішого контакту. 

— І що ти зробив 

— Я втішив її і сказав, що через кілька секунд все працюватиме, але є одна умова: грошей я не візьму, а натомість навчу, як усувати таку проблему. Не хочу вчитися, — різко відповіла вона. І знаєш що? Тоді я вперше звернув увагу на її манеру мовлення. Вона говорила так гарно, що хотілося встати, як по команді, і зробити все, що вона попросить. Або ж обійняти її і сказати: "Сонечко, сядь тут, я все зроблю, не хвилюйся". Сталева ніжність в голосі. Якщо ви не хочете вчитися, шукайте іншого майстра, — сказав я. Вона знітилася, розізлилась: Ви хочете, щоб я бігала з цією важкою штукою по всьому місту? Можете скористатися таксі, — відповів я. Її очі звузилися, стали темними, вилиці пульсували. Ми кілька секунд мовчали, поглядаючи одне на одного. Я усміхався, вона лютувала, готова була на мене напасти. Але я не здавався. Як то кажуть, пелікан не може з'їсти капібару, але спробувати не завадить. Буду вчитися, — нарешті сказала вона. — Показуй. Я відчув себе переможцем. Один нуль на мою користь, хоча я був готовий до того, що вона піде і більше не повернеться. Підходь сюди, — сказав я, — раз ми вже на "ти". Вона підійшла, я зняв бокову кришку системника, дістав маленьку викрутку з шухляди і сказав: тримай. Потім витягнув батарейку з материнської плати й попросив замкнути два контакти — плюс і мінус. Порахувати до десяти. Так найлегше зібити налаштування в ПК. Ну ось, а ти боялася, — сказав я. Я не боялася, я не хотіла робити те, що не повинна, — буркнула вона. "Справжня жінка", — подумав я. Тоді запитав її, що б вона вибрала: рибу чи вудочку? Я б вибрала рибака, який ловив би мені рибу, — відповіла вона й розреготалася. Це був чек-пойнт. Тоді я поцікавився, чи була вона колись на рибалці. Ада зізналася, що ніколи. І тут усе почалося. А хочеш спробувати? — запитав я. Вона, здається, прочитала мої думки. Піднявши долоню до грудей, вона обернула її тильною стороною до мене, показуючи свою обручку, а другою рукою вказала на мою. Хіба це проблема? — здивувався я. Не зрозуміла. Ти що, отак відкрито говориш про зраду? — запитала Ада. Я не став розбиратися, що стоїть за її питанням — чи то хейт, чи то зацікавленість. Тому продовжив: зрада — це коли хтось не виконує своїх обов'язків і залишає сім'ю напризволяще. А проводити особистий час на свій розсуд — це не зрада, це просто життя, це моє хобі. Люди годинами дивляться фільми, переживають за акторів і думають: "От би мені так!" Але коли з'являється можливість зняти свій власний фільм, відчути все, що переживають герої, то відразу стає страшно. Це подвійні стандарти, ми плаваємо дуже мілко у нашій повсякденності. Ось так я і сказав. 

Я був шокований. 

— Віто, ти що, мудак? 

— Чому ж це? 

— В тебе ж дружина і діти, а вона заміжня жінка. 

— Саш, чому ти питаєш таке? 

— Просто хочу бути схожим на переважну більшість людей, це типовий аргумент, від всіх таке почуєш, і жодні контраргументи тут безсилі. Зазвичай. 

— Якщо ти хочеш бути схожим, а відчуваєш по-іншому, то мудак це ти, вибач. – Відповів Віто і влучив у саме яблучко. 

— Нехай буде так, я вже хочу попкорну,— засміявся я, — і що відповіла тобі твоя клієнтка? 

Нічого особливого. Вона мене захейтила. Сказала, що погане в мене хобі. Потім запитала скільки потрібно заплатити за ремонт комп'ютера. Я відповів, що нічого не потрібно платити, оскільки наша угода щодо навчання виконана сповна. Вона знову розсміялася, сказавши, що вже всю мою науку забула, а навіть якби й пам'ятала, то не стала б нічого сама робити і знову принесла б комп'ютер в якусь майстерню. Дістала з сумочки двісті гривень, поклала їх на стіл і пішла, сказала просто: «Па». Отакі вони, жінки, справжні жінки. 

— Блін, Віто, що далі? — Я згорав від нетерпіння. 

— А далі, був майже рік без неї, я все забув і жив собі своїм звичним життям, навіть не уявляючи, що тоді, в майстерні, утворилась поки що слабка, але цілком самобутня сутність, що проростала наче зернина, і врешті виросла, аби в теплі дозріти. Я навіть не знав ні її імені, ні де вона працює і з ким спить, але вона мене зачепила, зачепила своєю прямотою, принциповістю, вітряною легкістю і гострим, наче кинджал, характером, а знаєш, що стоїть за такими жіночими рисами ? Пристрасть, Саша, пристрасть: гаряча і нестримна, така, що робить з лінивого домашнього чоловіка звіра, прирученого дикого звіра, який силою бажання гне реальність наче гнилу арматуру. Я це знав і я це відчув, як відчув і те, що вона моя, не знаю, яким чином і у який спосіб, але вона моя, моя, моя. — Віто закрив лице долонями, гадаю він хотів заплакати, але не зміг. 

Я вирішив пожартувати, якщо взагалі доречно в таких випадках жартувати: 

— Віталь, якщо тебе щось зачіпає, значить з тебе щось стирчить, так казала одна монашка. 

— Значить стирчить. 

— То що там, було продовження? 

— Було, Саш, ще і як було.