Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Розділ 2

“2008 рік. Десь за Атлантикою тріснула величезна економічна мильна бульбашка і весь світ відчув наслідки того тріску. Різко стрибнув вгору курс долара. Ціни виросли, прибутки почали падати. Великі геополітичні гравці, як і окремі транснаціональні корпорації, затіяли гру з перерозподілу ресурсів, обмінюючи паперові банкноти з надписом: «in god we trust» на землю та надра, що знаходились під нею. Революції, конфлікти, бунти, радикалізм. Розділяй та володарюй. Пересічній людині все частіше чулися дивні фрази, такі як: макроекономіка, санкції, стурбованість, державний борг, реформи, аудит... 

Віто, що працював у Тернополі майстром комп'ютерних мереж, розповів, що цей весь глобальний каламбур торкнувся і його компанії. Замовлень стало менше, штат працівників скоротили, по факту залишився тільки Віто, його напарник, власник Любчик і адміністраторка Віолета, що за сумісництвом також вела бухгалтерію. Проте архітектуру операційних систем, як і колись, атакували віруси, комп'ютери виходили з ладу, як і виходили нові відеоігри, що потребували апгрейдів; наче гриби після дощу росли інтернет-кафе, де можна було цілу ніч просидіти за монітором і з незліченною кількістю бокалів холодного пива. Вузький профіль Віто став набагато ширшим. Повелитель мереж став майстром-технарем, і все частіше до рук Віто потрапляли такі речі як паяльник, тестер, термопаста і навіть супер клей. Ну і диски, флешки, різного роду програмки, ліцензійні і не дуже, операційні системи. Все це Віто фіксив, паяв, чистив від пилу і мастив, щоб не скрипіло. Найбільше його тішила фраза: «в мене там щось вискакує», коли черговий клієнт приносив свій ноут чи системник до нього в майстерню. 

Саме в цей період, з 2008 по 2009 роки, у житті Віталіка відбулись серйозні зміни: успішно складений водійський іспит, куплений напівпасажирський «Мерседес», саме тоді він і став Віто, і нарешті — одруження з адміністраторкою Віолетою, зі слів Віто їхній службовий роман тривав понад три роки. Класика. Наступні роки пройшли у відносній стабільності, здавалося, живи та радій, проте хтось, хто керує людськими долями, мав іншу думку і плани.” 

 

Десь над головою подала голос крячка. Схожа на ластівку пташка, тільки біла, з червоним дзьобом і чорною «шапочкою», застигла в повітрі, а потім стрілою впало в воду, як маленький гарпун. Через кілька секунд крячка була знову в небі, з пір'їн стікали дрібні краплі води, а в дзьобі виблискувала щойно впіймана рибка. 

Слухаючи монолог Віто я почав подрімувати. Дуже емоційна розмова перетворилася на лекцію і я почувався студентом, що нудьгує на парі з історії. Як там кажуть: зроби паузу, з'їж Твікс. Або не Твікс. 

— Віталь. 

Віто глянув на мене. Козирок його кепки кидав тінь на лице, від того він був схожим на темношкірого актора. Сонце перебувало майже в зеніті. 

— Тебе ще язик не болить? 

— А тебе що, вже вуха болять? – здивувався Віто. 

— Не болять, але давай ближче до суті. Хоча деякі моменти цікаві тим, що знайомі, може через те мені й нудно. 

— Як це знайомі? 

— Стиль роботи схожий, хоча зовсім інший напрямок. В мене теж є своя майстерня. — Я засміявся, майже вголос. 

— Розкажеш? 

— Ні, це вже точно ні, – запротестував я, — раз ти вже зібрався говорити, то говори, бо інакше нам дня не вистачить. Мене діти вдома чекають, і не тільки мене до речі, рибу теж чекають, смаженого лина, наприклад, якого ніяк не вдається виловити. 

— Діти, скільки їх в тебе? 

— Троє, дівчинка і два хлопчики. Дівчинка вже підліток, а хлопчики ще малі, причому різниця у віці між ними теж мала. 

— Це капець. — Очі Віто зробилися круглі, наче картоплини, і він шоковано втупився поглядом у темне від вологи дно човна. 

— Чому, капець ? — запитав я. 

— В мене теж троє, дівчатка, Маргарита, Ліля та Олівія. Маргарита з'явилась першою якраз в період великого карантину, а потім Ліля та Олівія. Майже відразу. 

— Гарно. І імена гарні, як квіти. Діти це чудово. 

— Не всі так думають. 

— Чому ж це? 

— Бо саме з появою дітей, особливо Олівії, в мене почалась серйозна криза, і якби не Ада, не відомо, чим би все закінчилося. 

Так, так, так, міркував я. Дружину звати Віолета. Ада клієнтка, про яку поки що нічого не ясно окрім кольору очей. Мої здогадки почали підтверджуватися. Пофіг на рибу. Хочу “хліба і видовищ”. Я дістав з наплічника багет і банку паштету. 

— Думаю нам потрібно поїсти. — Я взявся дрібно шинкувати молоду зелену цибулю для посипки. Збоку, на лавці човна, вже чекали нарізані скибки багета, намащеного спочатку маслом, а потім домашнім паштетом. Жирно, але смачно. 

Ми пообідали. Запили це все кавою, — це вже була третя кава, — і загризли зерновим печивом. Віто мав його аж цілий кілограм. 

Коли щось робиш, то хочеш їсти, коли вже поїв то не хочеш нічого робити, в ідеалі хочеш лягти. Оскільки в човні, де знаходиться двоє людей фізично не можна лягти, то я не придумав нічого кращого, як зняти сорочку і підставити оголену спину для вітру та ультрафіолету. Люблю запах шкіри, розпеченої сонцем. 

— Віталь, розкажи мені про Аду і що було в тому ящику. 

— В ящику був системний блок, фірми BTC. Клієнтка пояснила, що її комп'ютер завис і не включається, а він її конче необхідний для роботи. Жінка мені сподобалась, скажу відверто, тому я відразу дістав системник з ящика і поставив на свій робочий стіл. Зробив запис в журналі замовлень: 20 жовтня, 2022 року. 

— Зачекай, — вигукнув я, ти ж казав, що ви вперше зустрілися минулого року, а зараз же 2024. 

— Саш, минулого року було наше перше побачення, почекай, не гони коней, ти завжди кудись спішиш і не даєш мені розповісти все по черзі. 

— Пробач, постараюся не спішити. 

Віто продовжив: 

— Комп'ютер дійсно не включався, але серйозної проблеми не було, тільки сповіщення: «warning now system is in safe mode please re setting cpu frequency». Знаєш, що це означає? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍