Ірина Мальчукова - Антресолія – країна забутих бажань, Ірина Мальчукова

Яшка затулив обличчя руками і тихо плакав, відчуваючи, як сльози прокладають стежки по його гарячих щоках. Щось тепле і шорстке торкнулося підборіддя і злизало застиглу сльозу. Стало лоскотно, і малюк мимоволі посміхнувся.

– Але саме ти, Я-ш-ш-шуню, – кіт з ніжністю вимовив ім'я хлопчика, – маленький і слабкий, кинувся захищати мене від зграї бездомних собак. Саме ти дістав зі шпаківні пораненого зеленого папугу і відніс його в медпункт. Саме ти відібрав у Вовки білого пацюка з червоними оченятами, якого бешкетник заради втіхи мало не втопив в калюжі, а потім, закутавши в свій светр, ти довго відігрівав його і плакав. – Барсик, мугикаючи, ласкаво потерся об Яшкину щоку і продовжив: – У тебе добре серце, Яшо, яке любить і вірить в чудеса. А якщо щиро віриш, диво не обійде тебе стороною. Ти гідний, Яшо, нашого чуда!

Десь нагорі скрипнули дверцята шафи, і в кімнаті стало світліше, ніби хтось запалив лампу. Від столу до антресолей із дивного світла виткалася доріжка.

– Пора, Ваша Вусатосте! Зволікати небезпечно! – звернувшись до кота, повідомила бузкова птиця. – Світло можуть побачити ті, кому воно не призначене.

Але кіт чомусь зволікав.

– Я-ш-ш-шуню... – знову протягнув він. – Ми потребуємо твоєї допомоги і просимо приєднатися до нас і вирушити в подорож туди, де живуть мрії і надії, яким не судилося збутися, бо люди забули про них. Ми кличемо тебе в Антресолеву країну – країну забутих бажань, країну казок і чудес, в які перестали вірити. Нам потрібне твоє серце, твоє гаряче чисте серце, здатне мріяти і фантазувати. Нам потрібен твій допитливий розум дивака-антресольки. Чи не побоїшся ти переступити через грань можливого, Яшо?!

Яшка коливався. «А як же батьки і бабуся з дідусем? – думав він. – Страшно якось все кинути і піти в невідоме...»

Поки хлопчик, чухаючи потилицю, розмірковував, як йому вчинити, відбулося ще щось дивне.

Дзинь-дзинь-дзинь – задзвеніло-затремтіло скло у віконній рамі. Щось затріщало: мабуть, від сильного пориву вітру ривком відчинилася кватирка. Скло вкрилося звивистими тріщинами і великими уламками осипалося на підвіконня.

Яшка підбіг до вікна і відсмикнув штору.

«Чи жива герань?» – думав малюк, переживаючи за маму, адже це були її улюблені квіти.

Десятки ворон довбали дзьобами скло з того боку, а деякі з них з розгону кидалися на вікно і, сповзаючи, каменем падали вниз.

– Б-б-батечку! – заголосив Бурундун.

Яшка, схопившись руками за голову, відступав углиб кімнати.

– Хлопче! – прохрипів хтось по той бік, і кістлява жовта рука просунулася через кватирку, намагаючись намацати засувку. – Впусти мене, хлопче!

– Швидше іди на доріжку! – кричав Барсик.

– І нас, нас не забудь! – махали руками букви.

Яшка квапливо згріб в кишеню піжами пластилінових чоловічків і міцно вхопився за шию диво-птиці, верхи на якій вже сидів, командуючи, кіт.

Засліплений світлом малюк не міг бачити, але чув, як шарудять, опускаючись і піднімаючись, крила, а десь внизу тріщить, не витримуючи атаки, вікно.

– Я прийду за тобою! – прокричала втікачам стара жінка, простягаючи до них кістляві руки, які витягувалися, немов гума.

Дверцята зачинилися, і гострі нігті вп'ялися в дерево, дряпаючи і залишаючи на ньому глибокі борозни.

«Е-е-ех! Ліхтар забув!» – згадав Яшка...