Ірина Мальчукова - Антресолія – країна забутих бажань, Ірина Мальчукова

– Ось тобі! Ось тобі! – примовляв хтось.

– Б-б-батенько! – звернулися, судячи з усього, до Яшки, який від отриманого щигля оторопів і почував себе скривдженим. – Б-б-будьте люб'язні тут не дути.

– Апчхи! Алергія! – пояснив чихунчик, як подумки охрестив його малюк.

Тепер хлопчик, нарешті, отримав можливість добре розглянути загадкових балакунів. Розтуливши рота, Яшка спостерігав, як рухалися, чхали, розмовляли і навіть лаялися маленькі пластилінові фігурки-букви, виліплені з маминою допомогою ще два дні тому. Це мама за власною, як вона жартувала, методикою намагалася навчити сина «абевегедейці».

Малюк розслабився, розсміявся, забувши навіть про крилатого гостя, який припинив мучити подушку і покинув ліжко. Спочатку він перемістився на тумбочку, від чого та захиталася, постукуючи ніжками по підлозі. Потім, розправивши крила, прибулець кинувся до вікна, але, не розрахувавши відстані, зачепив крилом кватирку і впав вниз головою прямо на підвіконня.

«Мамина герань!» – встиг лише подумати Яшка.

Дряпаючи кігтями по склу та чіпляючись за штору, що тріщала по швах, гість таки зумів утримати рівновагу і не загубити благородну рослину. Звисаючи з карниза і розгойдуючись, наче маятник, фея-птиця проспівала, ніби покликала:

– Абра-ар!!!

Буква «А» чхнула, утерлася маленьким носовичком і неквапливо вийшла вперед на тонких і довгих ніжках, граціозно вклонилася і зняла капелюха, вітаючи хлопчика.

«Чихунчика звуть Абра-аром», – здогадався Яшка і, намагаючись бути чемним, відповів поклоном на уклін.

– Яків Єрмолаєв! – відрапортував він. – До ваших послуг!!

– Б-б-будемо знайомі... Б-б-бурундун... – пробуркотіла буква «Б», дивлячись на Яшку спідлоба. Мабуть, в характері Бурундуна було бурчати і хмуритися.

– Віхола-в'юн! – представила фея букву «В», яка сиділа на гумці-ластику, закинувши ногу на ногу, і ледь удостоїла хлопчика поглядом, вдаючи, що уважно розглядає свої крихітні нігті.

– Уже знайомі... – потираючи ніс, пробурмотів Яшка, здогадуючись, хто клацнув його по носу. А ще зазначив про себе, що В'юн підозріло схожий на Вовку, того ще капосника і пустуна.

– Гагатун! – здогадався малюк і тицьнув пальцем в букву «Г», яка, зігнувшись навпіл, надривалася від реготу і клювала носом в стіл.

– Дійсно, дійсно! Так, так, так! – підтвердила буква «Д», ставши навшпиньки і радісно посміхаючись.

«Дівчинка? – розчарувався Яшка, спостерігаючи, як буква «Д», вона ж Дзинь-да-да, пританцьовує і поправляє спідничку, і додав з поблажливою усмішкою: – Душечка!»

Правда, душечками він називав всіх дівчаток, з цими їхніми бантиками і шпильками, гольфиками і лялечками і всім іншим дівчачим добром.

Розмірковуючи так, хлопчик не відразу помітив, як Барсик, який до того десь мовчки відсиджувався, спритно застрибнув на стіл і, безшумно ступаючи м'якими подушечками лап, наблизився до малюка. Букви ввічливо розкланювалися, пропускали кота, а птиця-фея поклала праву руку на груди (там, де серце) і шанобливим кивком вітала Яшкиного вихованця.

Хлопчикові здавалося, що після стількох чудес і несподіванок його вже ніщо не зможе здивувати, але він помилявся, бо для нього казка тільки починалася.

Барсик уважно подивився на малюка великими розумними очима, обережно лизнув його в щоку і тихенько прошепотів на вухо:

– Я-ш-ш-шо...

Власне, той факт, що кіт заговорив, хлопчика не збентежив, особливо після того, як практично на його очах ожили шматки пластиліну. Дивним було радше те, як шанобливо і навіть благоговійно букви і крилатий вели себе по відношенню до кота, що ліниво розвалився на столі.

– Хм... – ледь не пирснув зі сміху Яшка. – Може, мені тебе, Барсюнчику, тепер Вашою Високістю величати?!

Не в силах більше стримуватися, хлопчик розсміявся, настільки безглуздим йому здавалося все, що відбувалося перед його очима. Але гості веселого настрою Яшки не поділяли. Крилатий незнайомець насупив брови, озирнувся на всі боки і, приклавши вказівний палець до бузкових губ, шикнув на малюка.

Букви, кожна на свій лад, бурхливо висловлювали здивування і обурення Яшкиною поведінкою. Абра-ар, стукнувши ногою, розгублено крутив головою, не розуміючи, як таке взагалі може бути. Бурундун, як зазвичай, пробуркотів, погрожуючи хлопчикові пальцем:

– Б-б-безлад! Б-б-батенько!!

– Вай-вай-вай! – вторив йому Віхола-в'юн, який, заклавши руки за спину, нервово походжав уздовж столу.

Гагатуна чутно не було: мабуть, втратив дар мови.

Тільки Дзинь-да-да, по-дівчачому склавши разом долоньки, співчутливо дивилася на хлопчика.

Барсик махнув хвостом, і шум тут же припинився.

«Пан-король, нарешті, зволив пояснити, – думав ображений Яшка, – що тут відбувається».

– Я-ш-ш-шко... – протягнув кіт. – Ти – розумний хлопчик. І, звісно, здогадався вже, що став частиною казки. Я давно спостерігав за тобою, щоб зрозуміти, чи гідний ти дізнатися про нашу таємницю. Це дуже важко, Яшо. Адже ти впертий і ледачий, пустун і брехун. Так, так! Брехун!

Останнє слово кіт повторив, помітивши, як Яшка почервонів і мотає головою.

– Пам'ятаєш, коли ти м'ячем розбив акваріум і про це дізналися батьки, ти звалив провину на мене? А коли ти висмикнув з розетки шнур від холодильника і зіпсувалося м'ясо, ти знову звинуватив мене. Ах, Яшко, Яшко... – з сумом перелічував Яшкині гріхи Барсик.

Бузковий незнайомець нагнувся до кота і голосно, щоб чули всі, повідомив, ніби відзвітував:

– А ще хлопчик замкнув в туалеті добру нянечку, перевернув тарілку з супом, набив синець Вовці під оком, напісяв під батарею...

– Га! Очі у плюшевого слоника вирвав! – прокинувся Гагатун.

Зітхання і ойкання, що пролунали з усіх боків, довели Яшку остаточно, і він заплакав.

Дзинь-да-да, ставши навшпиньки і розмахуючи руками, намагалася перекричати інших:

– Давайте заспокоїмося, друзі! Досить! Тримайте себе в руках!!