Тесс Геррітсен - Двійник

— Так.

— То йдеться не про нього.

— Ні, я просто кажу, що є паралелі. Один постріл у голову. Жінки з публічними роботами. Це змушує замислитися.

Ріццолі важко підвелася. Вибратися з крісла їй було непросто. Фрост поспішив запропонувати їй руку, але його напарниця відмовилася. Хоч і вагітна, вона не прагнула допомоги. Повісила свою сумку на плече й допитливо подивилася на Мору.

— Вам є де переночувати сьогодні?

— Це мій дім. Чого б це я йшла деінде?

— Я просто питаю. Гадаю, не треба вам нагадувати замкнути всі двері.

— Я завжди так роблю.

Ріццолі глянула на Екерта.

— Поліція Бруклайна зможе влаштувати стеження за будинком?

Детектив кивнув:

— Влаштуємо тут активне патрулювання.

— Буду вам вдячна, — сказала Мора. — Спасибі.

Вона провела трьох детективів до дверей і дивилася, як вони йдуть до своїх автомобілів. Було вже по опівночі. Вулиця знову перетворилася на знайомий тихий район. Патрульні авто поліції Бруклайна зникли; «Форд Таурус» уже перегнали до лабораторії криміналістів. Навіть жовту поліційну стрічку зняли. Мора подумала: «Уранці я прокинуся й подумаю, що це все мені наснилося».

Вона розвернулася й побачила отця Брофі, який досі стояв у передпокої. Ще ніколи вона не почувалася в його компанії так незатишно — вони були в її будинку, наодинці. Авжеж, їм обом спадали на думку різні можливості. «Чи тільки мені? Коли ти лежиш сам у ліжку, Деніеле, пізно вночі, чи думаєш ти про мене? Так, як я про тебе?»

— Тобі точно безпечно лишатися тут самій? — запитав він.

— Усе буде добре.

«Яку я маю альтернативу? Щоб ти провів ніч зі мною? Це ти мені пропонуєш?»

Священик розвернувся до дверей.

— Хто тебе викликав, Деніеле? — спитала Мора. — Як ти дізнався?

Він подивився на неї.

— Детектив Ріццолі. Вона сказала… — Отець Брофі помовчав. — Знаєш, я постійно отримую такі дзвінки від поліції. Смерть у родині, комусь потрібен священик. Я завжди готовий відповісти. Але цього разу… — Знову пауза. — Замкни всі двері, Моро. Я не хочу пережити ще одну таку ніч.

Жінка дивилася, як він вийшов з її дому, сів у своє авто. Не одразу завів двигун — хотів переконатися, що вона в безпеці.

Тож вона зачинила двері, замкнула їх.

У вікно вітальні Мора дивилася, як Деніел їде геть. На мить задивилася на порожнє узбіччя, раптом відчувши себе покинутою. Якби ж тільки можна було покликати його назад… І що сталося б тоді? Чого вона між ними хотіла? Їй подумалося, що деякі спокуси краще лишати там, де до них не дотягнешся. Мора ще раз просканувала порожню вулицю, тоді відійшла від вікна, свідома того, що її чудово видно на тлі освітленої вітальні. Вона закрила завіси й пройшлася кімнатами, перевіряючи замки та вікна. Зазвичай такої теплої червневої ночі вона лишила б вікно спальні відчиненим. Але сьогодні позамикала все й увімкнула кондиціонер.

Прокинулася дуже рано, тремтячи від холоду, що йшов із кондиціонера. Їй снився Париж, прогулянки під синім небом повз кошики, повні троянд та схожих на зірки лілей, тому вона не одразу згадала, де перебуває. «Більше не в Парижі, у своєму власному ліжку, — нарешті усвідомила Мора. — І сталося щось жахливе».

Була всього лиш п’ята ранку, але їй зовсім не спалося. Вона подумала: «У Парижі зараз уже одинадцята. Сяє сонце, і якби я була там, уже випила б другу чашку кави». Мора знала, що джетлаг[3] наздожене її пізніше, що до обіду цей сплеск ранкової енергії зникне, але змусити себе заснути вона не могла.

Тож встала і вдяглася.

Вулиця перед будинком була такою, як і завжди. Небо запалили перші промені світанку. Мора дивилася, як умикається світло в сусідньому будинку. Містер Телушкін уставав рано, зазвичай їхав на роботу принаймні на годину раніше за неї, але цього ранку вона прокинулася перша й побачила свій район свіжим поглядом. Побачила, як через дорогу вмикаються автоматичні поливальниці, як вода із шипінням колами ллється на газон; як повз будинок проїздить на велосипеді розвізник газет у бейсболці задом наперед і «Бостон Ґлоуб» гупає об її ґанок. Вона подумала, що все начебто таке ж, як завжди, але це не так. «Смерть навідалася до мого району, і всі, хто тут живе, пам’ятатимуть про неї. Вони визиратимуть у вікна на узбіччя, де стояв «Форд Таурус», і здригатимуться від того, як близько вона підійшла».

З-за рогу вигулькнули фари, вулицею проїхало авто, уповільнившись біля її будинку. Патруль поліції Бруклайна.

«Ні, усе тепер інакше», — подумала вона, дивлячись, як віддаляється авто.

«Усе завжди інакше».

Мора приїхала на роботу раніше, ніж її секретарка. О шостій вона вже була за своїм столом, розбирала стос розшифровок надиктованих текстів та звітів з лабораторії, які зібралися у теці вхідних документів за тиждень паризької конференції. Вона подужала вже третину паперів, коли почула кроки й, піднявши голову, побачила у дверях Луїз.

— Ви тут, — пробелькотіла секретарка. Мора привітно всміхнулася їй.

— Bonjour[4]! Я подумала, що слід узятися за папери якомога раніше.

Луїз подивилася на неї, тоді увійшла до кімнати й опустилася на стілець перед столом Мори, неначе раптом так втомилася, що несила було втриматися на ногах. Їй було п’ятдесят, але Луїз завжди здавалася вдвічі витривалішою за Мору, яка була на десять років молодша. Однак цього ранку секретарка мала виснажений вигляд, її обличчя під флуоресцентними лампами здавалося худим та запалим.

— З вами все гаразд, докторе Айлс? — тихо запитала вона.

— Усе добре. Невеликий джетлаг.

— Я маю на увазі… після того, що сталося вчора. Детектив Фрост був такий упевнений, що це ви в тому авто…

Мора кивнула, її усмішка зів’яла.

— То було, як у «Зоні сутінків»[5], Луїз. Повернутися додому й побачити всі ті патрульні автівки біля мого дому.

— Це було жахливо. Ми всі думали… — Луїз ковтнула й опустила очі на свої коліна. — Я відчула таке полегшення, коли доктор Брістол мені зателефонував. Сказав, що це помилка.

Тиша обважніла від докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своїй секретарці. Мала б зрозуміти, що це потрясіння для Луїз і вона хотіла б почути її голос. «Я так давно