Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

барж і назавтра ледь-світ будуть вантажитись. Новина обрадувала студента двояко: і можливістю щось заробити, пропустивши лекції, і тим фактом, що Феся жила і його нуждами, маючи досить своїх. Тож від неї йшов із твердим рішенням встати рано і податися на пристань, щоб хоч щось заробити, адже навіть чуба підстригти — а був він у нього неймовірно густий! — не мав за що.

Незважаючи на ранній час, пристань вже проснулася, коли Петро, дожовуючи на ходу черствого окрайця, прийшов туди. Суха балабуха була смачною, але давила його гикавкою, аж мусив зачерпнути жменями води з Дніпра. Вантажники, брудні від кам'яного вугілля, у засмальцьованих робах, готувалися до сніданку на зваленому паркані. Бригадир, до якого Янчука спровадив якийсь добродій-матрос, був чи не найбруднішим із решти.

— Мене шукаєш? — спитав він, коли студент видивлявся на нього, бриджучись, бо той нагадав йому «пахана» з Кубанської печери.

— Якщо ви і є бригадир, то вас. Хотів би спробувати підробити.

— Студентом будеш? — розглядав той Петра. — Ще й пити не вмієш? — запитував цвілими жаринками очей.

— Вгадали, не п'ю.

— П'єш чи не п'єш, а четвертинку мусиш купувати, це в нашій артілі — закон!

— А четвертинка — це скільки?

— Суща марниця! Три п'ятнадцять всього.

— А скільки ж можна заробити за день?

— Коли від ранку до вечора, поки видно, і без перепочинку, то й по двадцять буває, а то й більше. Як коли.

— Я згодний і до ночі, — здався Янчук, думаючи про порожню кишеню, необхідність купити шапку й шкарпетки, постригтися і заробити хоча б на хліб. — Коли приступаємо?

— Сідай на лавку і чекай, поки поснідаємо. Я тебе кликну.

Петро бачив, як коло бригади запопадливо бігав якийсь чоловік, чув, як той благав їх приступати до роботи, бо «вже ж день, а не ранок!»... І хоч як забарно тяглося, але врешті почалося і для Петра оте вантаження ящиків. Відпускав їх із купи штабелю на вагоноплощадці якийсь гундосий юнак, а приймав на баржі, схоже, його батько. Бригадир зглянувся над студентом — дав йому «козу» для носіння, відібравши її в того, що мав складати перенесене. Робота ожвавилася, і Янчук дуже скоро відчув не так вагу ящиків, як незручність ходи з ними по трапах і покотах, що пружинили, б'ючи в підошви. Згинаючись під ношею, аж очі лізли на лоба, він перебігав разом з іншими від одних здорованів, що клали вантажі на підставлену його спину із «козою» на ній, до отаких же на баржі, що знімали ті ящики.

Нічого сказати, бригада виявилася роботящою: дві з половиною вагоноплощадки з чотирьох, починаючи з найдальшої, до обіду були звільнені від штабелів. Петро, хоч і напружувався з усіх сил, перед перервою заледве дибав, не чуючи ніг під собою. В очах його появилися якісь кола, в ногах — дрижаки, а тілом розлилася така втома, що здавалося, ось-ось його просто звалить. Бригада обідала дружно — із горілкою, виданою чоловіком, що слідкував на баржі. Петро ж без апетиту пообідав на карбованця, позиченого у Павла Силовича.

Найтяжчим для Янчука виявився день по обіді: ніг уже майже не чув, а бригадир невблаганно кричав своє «давай-давай!».

— Натужимось, товаришочки, піддамо ще, витримаємо домову! — закликав він.

Бригадирів заклик підганяв і Янчука, але сили його помітно меншали, поки вже він їх не мав зовсім, не бігаючи, а ледь плентаючись, коли лишалося ще менше половини четвертої вагоноплощадки.

— Марку і Дем'яне! Підмініть студента! — наказав він і підсадив Петра на вагон.

Виявилося, що спускати ящики значно легше, бо руки не були так зморені, а навіть проворні, головне ж, що врешті звільнилися від «кози» плечі, які були вже, мов суцільна рана.

Отой потогінний авральний «акорд» тривав до кінця дня. І хоч по обіді більшість вантажників працювала гірше, та в норму бригада вклалася — вагоноплощадки спорожніли. Петро по закінченні роботи не сів, а впав на лаву, зморений до німоти — кожна ж клітина його зболілого тіла кричала криком!

Поки бригадир десь ходив із дядьком, що приймав ящики на баржі, до неї підійшов тяговоз і почав її, просілу, швартувати. За прикладом вантажників Янчук, роззувши черевики, помив їх і поправ мокрі від поту шкарпетки, зайшовши босими ногами у холодну воду.

Сушився недовго, бо бригадир із дядьком прийшли із «платіжкою» і почали видавати на винесеному столі платню, голосно називаючи прізвища. У бригадира зарібок був на п'ять карбованців більшим, а всі решта розписувалися за двадцять п'ять. Отримав свої і Петро та тут же хотів віддати трояка бригадирові на «чекушку», але той — на превелику студентову радість — відмовився, запрошуючи бригаду у їдальню на вечерю, тож день у Янчука, напівживого від перевтоми, закінчився радістю. Додому плентався з такими болями в литках і спині, що й ступати не міг, але підбадьорювали бригадирові слова, сказані на прощання: «Ти працював, хоч і без навику, а добре, тож, як матимеш бажання, приходь ще, хлопче, ми завжди тебе приймемо!»

Голод урчав у животі, хоч їсти, як ніколи, не хотілося. Дорогою у «робкопі» Петро купив півхлібини та п'ятдесят грамів масла і перед сном половину того добра з'їв, другу лишивши на сніданок. Засипаючи, вирішив купити собі завтра на Казбетськім базарі ще й якогось портфеля. Перемагаючи біль у ногах, що, мов зашпори, відходив поволі й боляче, хлопець нарешті заснув мертво.

Ринок на Казбеті, як завжди, вирував і юрмився, ніби й не розходився на ніч. Янчук прийшов сюди із Фесею Антипівною, яка згодилася допомогти студентові зробити покупки, а принагідно і свої пошивки прихопила на продаж. Дуже скоро придбали для Петра аж три пари вовняних шкарпеток, заячу шапку і модні, хоч і ношені, сукняні гетри.

— Без портфеля якось обійдешся, а ще ж і постригтися мусиш, і жити за щось маєш, — не підтримала Феся Петрів задум. — Я ще побазарую, а ти йди — прийдеш увечері, докінчиш дрова, бо ще сніг упаде.

Янчук, тішачись покупками, лишив їх удома, схопив книжки із конспектами і подався до технікуму. Вчергове захоплюючись неймовірними енциклопедичними знаннями викладачів і їхнім умінням подавати учбовий матеріал, законспектував ретельно лекції, а вчорашні переписав старанно від Феді Шума і Юрка Рябокляча. Викладали в технікумі старші люди, геть літні, справжні професори, — правда, досить замкнуті у всьому, що не стосувалося лекцій, тож Янчук слухав їх завжди заворожено.

По закінченні навчання хлопець навідався до