Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

дівчата потребують школи. Гарної школи, великої з добрими клясами і добрим парком, і великими книгозбірнями, і дорогими кабінетами... А вже коли українські хлопці та дівчата конечно хочуть школи, то можуть йти до ліцею. Там з них будуть п’ять чи шість років кпити, будуть їх вивертати, перевертати, робити те, що, на думку Гломбінського, є гарне і комусь потрібне.

Цього року кількість учнів дещо зменшилась, але все-таки двісті п’ятдесят мужицьких синів і дочок зібралося під цією полатаною стріхою. Шоста кляса править за залю. Вхід до неї просто з роздягальні. З самого рання двісті п’ятдесят юнаків товпляться у цьому просторі. Чекають на відкриття шкільного року. Микола та Валентин Гнатюки — міцні, кремезні мельниченки, Анатоль Прихода, Авенір Косенко... Співак-бас Біленко з Почаєва, Гриб — співак, артист з Білозірки... їх таких сотні. Всі стоять пліч-о-пліч, всі вітаються, посміхаються, чекають. Сторож Павло вже давно скінчив свою роботу і з почуттям гідности очікує кінця. Він вніс три столи, зсунув їх докупи, застелив великим зеленим сукном. За ним поставив дванадцять простих нефарбованих стільців.

Ті учні, що знайшли місце, сідають. Решта стоять. Василь і Євген умостилися на передостанній лавиці середнього ряду. У школі вони не мають звички витикатися наперед. За ними сидить старший Євгенів брат Валя. Він вже щось робить. Незґрабно, але старанно він малює профіль панни Сладек. Округлий гарбуз із кількома рисками, що мають зображати кирпатий носик та віддуті уста. Готово. Валя складає папірця і підписує: Маня Сладек. Папірець переходить з рук до рук. Дістається до Мані. Розгорнула, її округлі, повні, рожеві щоки ще більше рожевіють. Обертається, кривить презирливо уста і показує Валі язика. По хвилині папірець вертається з допискою: дурень.

Починається. Відчиняються двері з канцелярії і одночасно директорської. Входять директор, учителі і учительки. Округла, масивна, з голеною головою, на якій спереду стирчать два вусики, постать директора Петра Михайловича Струка. Невеличка, елеґантна його жінка Варвара Сергіївна — француженка. Тонкий, худий і високий Семен Іванович Пилипенко — хімік і математик. Україніст і латиніст — незґрабний і закислий Річицький. Виструнчений з вусиками а ля Вільгельм II — історик та географ їжакевич. Далі історик поляк, учителька полька з лисом на шиї, учитель співу... Бракує малювання, рисування, гімнастики та релігії.

Всі встають, сідають. Встає і говорить з російським акцентом директор. Його мишачі вусики весь час ворушаться, заплилі товщем очі моргають. Голос його намагається бути переконливим. Треба учитись. Батьки посилають своїх дітей, витрачають на них, тяжко працюють. Наш народ потребує вчених людей, потребує інтелігенції... Хто змарнує молодість, ніколи того не нажене... і т. д., і т. д. Все знані слова. Кожного року вони повторюються. Хлопці і дівчата слухають їх, мов церковне казання, і невідомо, чи хто тим переймається. І коли все кінчається, і коли великими, бурхливими потоками все розливається по своїх клітках, щойно тоді починається те, справжнє. З шумом і гармидером розсідаються по лавицях. Хто і з ким буде сидіти. Ти там, а я тут. Ми обоє сидимо разом. Ти, Василю, сідай там, а я тут... Ні. Василь з Євгеном сидять на своїх старих торішніх місцях. У цій кімнаті минулого року була п’ята кляса. Тепер тут шоста, бо ця кляса найбільша. На лавиці вирізьблені літери В. Ш. і Є. Л. Тут також досить всіляких дряпин, порізів, рівчаків, поміток. Все це наслідки піврічної нуди за шкільною лавицею на лекції латині чи церковної історії.

Входить сторож Павло. Хтось викрикує: Хай живе Павло!

— Хай живе! — безладно почулись викрики... Сміх, оплески, вигуки. Павло трясе буйним волоссям, а широкий рот його сміється. Хвилин із п’ять анархія. Павло погрожує п’ястуками, але голосу його не чути. Валя Лискевич, похилившись наперед, танцює вальса. Товста Маня пищить, бо її тягне за здоровенну косу Євген, Гриб вистрибнув, мов півень, на лавицю і диригує “де згода в сімействі”. Це не кляса, а каруселя, побіч вільним вузьким простором постійно проходять сьоми- та восьмикласники, які мають цей єдиний прохід до своїх кляс. Будинок Бакімера гуде, мов лев, і ворушиться, ніби він стоїть на вулкані. Це він почав свій шкільний рік...

І справді. Рвучко і несподівано двері директорської відчинилися і на порозі з журналом в руках появилася енергійна, жвава та елеґантна Варвара Сергіївна... Вона тільки глянула своїми гарними, вишневими очима — п’ятдесят хлопців та дівчат стояли за лавицями, мов статуї. По нерівних, діравих дошках помосту чітко і рівно зацокали її енергійні кроки...

“ПОД НЄБОМ УКРАЙНИ”

Василь Шеремета не просто собі учень шостої кляси гімназії. Василь Шеремета також голова шкільного гуртка “Юнацтво”. Сталось це перед роком і ось як: у жовтні, коли падали без кінця нудні осінні дощі, коли вздовж хідників текли без перерви брудні потоки і вітер шарпав невинні дерева, гурт молодих людей під проводом Анатоля Приходи та Авеніра Козенка задумав епохальну справу. Заснувати гурток... Так. Заснувати якраз гурток і назвати його “Юнацтво”... І видавати свій журнал. Так. Видавати якраз свій журнал і назвати його також “Юнацтво”.

Мати свій журнал, містити вірші... Чудово! Це епоха! Збиратися темнющими осінніми вечорами і читати Бєлінського чи Винниченка, декламувати вірші Олеся і завзятюще сперечатися. Скільки в цьому приваби, соків, мудрости! Люди “з гуртка” ідейні і сучасні, носії кращих чеснот і традицій, “вічні революціонери, дух, що тіло рве до бою”... Борці й визвольники поневолених, кандидати на тюрми та заслання.

Хіба даремно пережили вони велику війну? Революцію? Перед їхніми очима пройшли міліонами люди, а вуха їхні чули гарматні реви і співи пісень волі. Шляхи вгиналися під колесами обозів, котились тяжкі мортири, маяли барвисті прапори. І все то мало б зникнути безслідно, як тільки отам трохи далі, за Шумськом, лягла границя, що відкраяла цю країну від великої землі революції!

Анатоль Приходя не роджений бути революціонером. Він тільки має прекрасне розумне, задавакувате чоло, гарні сині очі і рівного, під Аполлона, носа. Він також любить вірші їх читає і їх пише. “І зняв я із серця свого павутиння, знов захотілося жить і любить”. Це слова безсмертні і належать вони Анатолю Приході. Це він зібрав тих досить спокійних селюків, це він їх назвав “Юнацтвом”...

Василь Шеремета надто непомітний, щоб належати до гурту з такими чудовими прикметами. Він, крім того, має купу іспитів і зовсім не усвідомлює собі, що ходить по тій саме плянеті, по якій ходять гуртківці з “Юнацтва”. Але ніхто також не має найменшого поняття, що таке Василь Шеремета. Це майбутній Пушкін. У