Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

нього, правда, зовсім не кучеряве волосся, але у нього кучерява душа, думка, фантазія. Він читає “Фавста”, і в його, нікому не знану, уяву вкрадаються чортячо дивні бажання... Стати, бути, піти, здобути... Господи, Господи! Ціла повінь прагнень бути святим, генералом, Ґарібальді, самим Вашінґтоном. Якісь піднебесні, захмарні, далекі й великі ідеали... І нарешті він вирішує. Так. Він поет. Василь Шеремета — другий Шевченко.

На цьому Василь зупиняється і таким влонюється він до гурту учнів цієї скромної школи. Непоказний він — то правда. Соромливий — також правда. Вайлуватий і погано вдягнений, але він поет... Але коли б не Валя Лискевич, що забрав і повів того поета по всіх шинках, де п’ють, де грають у карти й бешкетують, то Василя Шеремети ніхто і не бачив би. Такий він надто сірий...

Але вічність хотіла, щоб Василь Шеремета довідався, що в гімназії існує гурток. Хтось, десь, якось йому про це сказав, і Василь Шеремета не махнув на це рукою. Ні. Ця звістка забрала йому не стільки спокій, вона забрала йому і сон. Мрії зароїлися, душа наповнилась чадом, уява хворобливо зіп’ялася дуба, мов баський кінь, і понесла бідного Василя у таку далечінь, що він сам перелякався. І щастя шалено йому сприяло. Одного дощового, брудного ранку в орамленню двох колон гімназіяльного ґанку, мов юний Ґете, стояв він — Анатоль Прихода. Валя Лискевич з отруйним глумом промовив:

— Ти тільки поглянь... Бачиш? Яка божеська зарозумілість...

— А це хто такий? — невинно вирвався запит Василя.

— Не знаєш? Це ж знаний поет Анатоль Прихода. Надсон номер два...

Василя той глум не діткнув. Серце його стиснулось, і очі враз засяяли... Де можна було б із ним побачитися? Віч-на-віч, без людей? Як це зробити? Коли? Всі ці питання захвилювали Василя і він дістав на них відповідь. Там і там. На Туніках, така то вулиця. Найкраще в неділю...

Тим часом сталося таке: був дощ, кожний день... Було брудно і мокро. Обріїв не було. їх затягнула сіра безнадія осени, та, що влазить під шкуру і там виграє по нервах симфонії холоду та нудьги. Дороги таких днів і таких ночей трагічно розбиті. По них можна плавати човнами, і нагадують вони страшенно брудну ріку. До Василя вже пару днів не приїжджають з дому. Господиня спочатку “мала жаль у серці”. Вона підтримувала існування своїх мешканців, як могла. Чай з сахарином, миска юшки, кусень чорного хліба, але коли це потривало дні і тижні, її жаль зовсім залишив серце і воно стало черствішим від її чорного хліба. Одного негарного вечора вона так просто і сказала:

— Ну, що ж, молодий чоловіче! Як це ви собі уявляєте?

Не треба тратити слів. Василь і без них знає все до коми. Хоч-не-хоч, а збирайся та йди додому. Це без сумніву вихід з положення і без сумніву єдиний. Василь пробував шукати інших виходів, але його спроби закінчилися ганебною невдачею і залишився цей один і невідкличний наказ: іти додому!

На другий день після школи, коли на хвилину ущух дощ, він бере в руки палицю і чимчикує додому. Дорога справді погана. За чобітьми рвалися закарваші чорного багна, але Василь усе йшов та йшов і аж коли стемніло дійшов додому...

Нічого радісного він вдома не застав. Батько його лежав хворий на спину, а мати кожен день бідкалась, що немає кому поїхати до міста, щоб завезти лобуреві бодай буханець хліба та чисту сорочку. Але ось він і сам прийшов. Добре. Дуже, дуже добре. Хай навіть не вертається. Як тепер у повітря лихого їздити до того міста, і де його до нечистого набратися тих грошей, щоб за все платити і платити. От хай сидить дома, як і всі сусідські діти, і робить щось на подвір’ї, у клуні чи хліві. Чи ж то мало на господарстві роботи?

Так розважає мати. У хаті півморок. Маленька нафтова лямпочка ледве блимає на комінку. У запічку майже без руху лежить старий Федір. Слова матері падають у морок, і ніхто на них не відповідає. Деякий час панує глибока мовчанка, але по часі щось у запічку заворушилось. Це батько. Він поволі відкашлявся і, вимовляючи кожне слово окремо, проговорив:

— Не... слухай... то дурні... гутірки... Зараз... мені... завтра... вертайся... до школи.

Старий не сказав, як вертатись. їхати чи йти, але Василь зрозумів, що батько два рази казати цього не потребує. Стало знов тихо. Мати вже сиділа біля печі зовсім тихо, жувала щось своїм беззубим ротом. На це навинувся сусіда, старий Миколай. Хтось йому вже сказав, що Василь прийшов з міста, і не можна від Миколая вимагати, щоб він не зайшов спитати, що там у місті діється, та що “пишуть казети”...

Миколай курить товстючі, мов великий палець, цигарки з махорки. Папір використовує всілякий. Може це бути руда обгортка з оселедця, може бути старий, ще царський пашпорт, може також аркушик зі святого, як він казав, “писанія”... Все одно. На цей раз Миколай, як звичайно, сів проти печі, полум’я падало на нього і освітлювало його червоним сяйвом. Він вийняв з-за пазухи якусь книжку і почав повільно і дбайливо видирати з неї “запірка”. При тому Миколай розпитує, що і як там у світі, чи довго ще Англія буде мовчати і не піде війною, чи Німеччина виплатила всі контрибуції, чи більшовики ще часом не змінилися. Василь на всі питання відповідає. Це, треба сказати, хитрий хлопець той Василь. Він тобі все знає... Ну, що ж... Не дивина. Чоловік живе у місті, казету кожний день читає... Притому Миколай закурив і сховав свою книжку.

— А що то маєте за книжку? — питає Миколая Василь.

— Оце о? — перепитує Миколай, тикаючи книжкою перед себе.

— Еге.

— Е!.. Щось таке... То Максим десь вискіпав... Щось таке про жидів...

— Ану покажіть...

Миколай неохоче, але подав книжку. Початку вже немає. Василь перегортає сторінки, дивиться на аркушеві підзаголовки. В одному місці натрапляє на назву книжки — “Под небом Украйни”. В російській мові. Василь зацікавлюється.

— А не могли б ви мені позичити цю книжку? — ставить питання Василь.

Миколай відповідає не одразу. Видно з усього, що це йому не до вподоби. Покрутившись трохи, він відповідає:

— Та... воно, як сказати... чому ні. Міг би. Тільки що ж я буду курити? А без курива, знаєш, чоловік здуріти може.

Василь пішов десь до комори і по