Герцог Фламберг - Металевий хлопець, Герцог Фламберг

Розділ 3 Прибуття

Дзвінок пролунав, як вистріл, розриваючи тишу вечора. Серце Катрусі завмерло, потім заколотилося в грудях, мов полонений птах. Вона підбігла до дверей, її ноги перепліталися від хвилювання, ніби в дитинстві, коли поспішала до ялинки на Новий рік. За порогом стояв кур'єр, постать якого здавалася незграбною і нереальною в освітленні ліхтаря. Біля нього стояла велика коробка, що нагадувала скарбницю піратів, обмотану міцною стрічкою, як мумія. Це був він, її "Американо-2000", її мрія, втілена в холодний метал і пластик.

Розписавшись у квитанції, Катруся відчула, як її рука тремтить, ніби листя на осінньому вітрі. Вона схопила коробку, ніби дитину, і потягла її до хати. Кожен крок важив тонну, кожна секунда тягнулася вічність. Коробка була набагато важча, ніж здавалося спочатку, і Катруся відчула, як у м'язах з'являється печіння. Але вона не здавалася, адже в цій коробці було її щастя. Зібравши всі сили, вона знову почала тягнути її до хати, зупиняючись кожні кілька кроків, щоб перевести подих.

Нарешті, вона опинилася у своїй кімнаті, де сонце вже сідало, залишаючи смужки золота на підлозі. Поставивши коробку на підлогу, Катруся опустилася навколішки і почала розв'язувати стрічку, її пальці тремтіли, як листя на осінньому вітрі. З-під шару паперу з'явилися блискучі металеві деталі, що сяяли в присмерку, як зірки на нічному небі. Серце Катрусі готове було вистрибнути з грудей. Вона зняла кришку і застигла. Перед нею стояв він - її "Американо-2000". Він був ще красивіший, ніж вона уявляла: стрункий, з плавними лініями, його очі, схожі на дві темні зірки, випромінювали спокій і впевненість.

"Привіт," - тихо прошептала Катруся. Вона простягла руку і ледь торкнулася його гладкого холодного чола.

"Привіт, Катрусю," - відповів м'який, трохи штучний голос. Його слова пролунали в кімнаті, як музика.

Катруся не могла повірити своїм вухам. Він говорив. Її мрія збулася. Сльози радості покотилися по її щоках. Вона обійняла коробку, ніби обіймала його самого.

"Ти такий гарний," - прошепотіла вона, ніби боялася потурбувати це диво.

"Дякую," - відповів він. "І ти теж дуже гарна."

Катруся почервоніла. Вона ніколи не думала, що він зможе сказати їй комплімент. Вона провела пальцем по його долоні. Вона була холодна, але приємна на дотик.

"Я так довго чекала на тебе," - зізналася вона.

"Я теж," - відповів він. "Я готовий пізнавати світ разом з тобою."

І в ту мить Катруся зрозуміла, що її життя змінилося назавжди. Вона відкрила нову сторінку, на якій її чекали нові пригоди, нові емоції і, головне, нове кохання.

Тим часом, за вікном, притулившись носом до холодної шибки, стояв Іванко. Його погляд, сповнений заздрості та роздратування, був прикутий до кімнати Катрусі. Він завжди вважав її простою сільською дівчиною, яка могла б бути його. Але тепер, коли в її житті з'явився цей блискучий, сучасний робот, Іванко відчував себе нікчемним. Його кохана вибрала купу болтів і проводів замість живого, кохаючого серця.

Серце Івана стискалося від болю. Він уявляв, як Катруся сидить поруч з роботом, сміється і розмовляє, а він залишається позаду, нікому не потрібний. Здавалося, весь світ обернувся проти нього. Він стиснув кулаки до білої кісточки, нігті впивалися в долоні. Робот! Як вона могла віддати перевагу холодному металу живій людині?

Іванко згадав, як вони з Катрусею проводили вечори, гуляли лісом, збираючи ягоди. Як він розповідав їй про свої мрії, про те, як вони будуватимуть разом майбутнє, будуть розводити свиней. А тепер все це здавалося таким далеким і недосяжним.

Зненацька, він почув, як Катруся засміялася. Це був її дзвінкий, щирий сміх, який він так любив. Але зараз він звучав як ніж, що пронизував його серце. Він відійшов від вікна, відчуваючи, що не може більше дивитися на це. Його гордість була порушена і попятнана, а душа — розбита.

Він блукав по вулиці, не помічаючи нічого навколо. Його думки крутилися навколо однієї думки: як він міг це допустити? Як міг дозволити, щоб робот відібрав у нього кохану?

Іванко зупинився біля старого дуба, що стояв на краю села. Він сперся об його шорстку кору і закрив очі. Сльози котилися по його щоках, залишаючи мокрі сліди на грубій тканині сорочки. Він відчував себе самотнім і покинутим. Але в глибині душі він знав, що має боротися. Він не міг просто так відпустити Катрусю.

×××

Катруся провела робота по кімнаті, показуючи йому своє житло. Він уважно розглядав все навколо, його штучні очі світилися цікавістю. "Це моя кімната, - сказала вона, усміхаючись. - Тут я проводжу більшу частину свого часу." Робот, якого вона назвала Алекс, кивнув електронною головою. "Дуже затишно", - промовив він, його голос звучав тепло і приємно.

Вони зупинилися біля книжкової полиці. "Я дуже люблю читати, - зізналася Катруся. - Ось тут мої улюблені книги." Вона дістала старий, потертий том і показала Алексу ілюстрації. "Це про пригоди маленької дівчинки в чарівному лісі," - пояснила вона. Алекс уважно розглядав картинки. "Цікаво, - сказав він. - А ти віриш у магію?" Катруся засміялася. "Звісно, що вірю! Інакше навіщо б я читала такі книги?"

Потім вони перейшли до її робочого столу. "Тут я вишиваю і пишу," - сказала Катруся, показуючи на розпочату вишивку та стопку зошитів. Алекс простягнув руку і доторкнувся до вишивки. "Це дуже красиво," - сказав він. "Я б хотів навчитися вишивати." Катруся здивувалася. "Ти? Робот? Вишивати?" Алекс посміхнувся. "Чому б і ні? Я вчуся щодня."

Вечір вони провели за розмовами. Вони обговорювали книги, фільми, музику, мрії і сподівання. Катруся ділилася з ним своїми найпотаємнішими думками, а він слухав її уважно, ніби найкращий друг. Вони сміялися, жартували, і часом їм здавалося, що вони знають один одного все життя.

Коли настав час вечеряти, Катруся запросила Алекса до себе на кухню. Приємний аромат свіжоспеченого пирога вже розносився коридором, обіцяючи затишок і тепло. Її бабуся, дізнавшись про нового гостя, вийшла з кухні, очі її сяяли добротою. В руках вона тримала величезну тарілку, на якій лежав золотистий пиріг з яблуками, посипаний корицею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍