Волошка - Історії польової квітки, Волошка

Вона була чорною кавою, максимум з одною ложкою цукру і трохи більше водички. Уважна до деталей, ніколи не робила помилок в тексті, виважено вела бесіду, посміхалась самими губами, очі ховала за довгою гривкою. Хоч насправді була гіркою.

Він завжди латешка з якимось незвичним сиропом. Спочатку здавалося, що вони були однакові, поєднані якоюсь спільністью, одним словом "кава".

Але хоч основний склад був однаковий: вода, кава і трохи магії, і один апарат міг виготовити обидва напої, певно все ж таки в магії було діло, бо виявились кардинально іншими.

Він вмів радіти за інших і сумувати. Його життя не було казкою, але він не заздрив іншим. Махав руками при розмові, що її так дратувало, на них ж звертали увагу інші люди. Брови його виказували при розмові, бо наче власним життям жили. Він ніколи не був байдужим. Завжди в творчому процесі, завжди у пошуку себе та нових ідей. Ніколи не міг стримати сміх, міг розреготатись на вулиці. Заговорити з незнайомцем першим. Проходячи повз магазин відчиняв двері для інших.

Чи любила вона його взагалі? Адже стільки речей їй в ньому не подобалися...

Він знав відповідь, але продовжував вдавати , що надіється.

Йому було вже 60, а їй ледь сорок. Він знав що це його останнє кохання і навіть не мріяв про взаємність. Вона заміжня, має доньку і кота Фараона. А він не залишив по собі сліду, якось не склалося, потім звиклося а тут вже й до межі близько, а він закохався як хлопчисько, знаючи наперед, що нічого з цього не вийде.

Але хіба серцю накажеш? Вирішив любити її односторонньо. Залишались останні місяці до пенсії, а в ньому зародилась жага до життя. Кожен новий день - нова можливість її побачити. У коридорі чи через вікно. Тільки його таємниця відкрилася, через що вона стала його уникати.

- Іване Семеновичу, - якось перестрілка його в коридорі й тихо, трохи соромлячись почала розмову, - мені не зручно, що ви на мене так дивитесь, тай люди дивляться, за спиною шерочуться.

Хтось пройшов повз і вона замовкла на мить, але все ж підвела несміливо очі й пошепки,але впевнено і твердо додала.

- І чоловік у мене є!

Розвернулась й недочикавшись його відповіді чи бодай чого швидко зникла в коридорах похмурої будівлі. В цю мить його так кольнуло серце, що він вперше відчув себе старим і нікому не потрібним. Заледве дійшов до свого кабінету й наказав молодій секретарці нікого до нього не впускати. За годину йому не стало краще. Серце боліло, він зблід і заледве міг щось сказати. Добре, що молодиця скумекала викликати швидку.

Вже в лікарні він жартував до такого ж як сам лікаря чи є в нього ліки від розбитого серця.

Наступного дня вона прийшла в його палату і винувато простягнула пакетик з мандаринами.

- Дівчинко моя, це я маю тебе бавити подарунками. - усміхався він й наче помолодів на 10 чи й 15 років. І на душі стало так тепло і затишно, що вона прийшла.

- Відчуваю провину і за те, що сказала вчора, і за те, що прийшла сюди... Піду я краще. Це помилка сюди прийти. Вибачте.

- Дівчинко моя,- вже в спину тихо зітхаючи сказав він, - ти така чесна і правильна, таких я й не зустрічав раніше.

І хоч старий лікар чудово розумів свого старого пацієнта, та довелось Іванові і його серцю ще тиждень пролежати в лікарні. Вона більше не приходила до палати, але медсестри час від часу приносили пакунки з мандаринами й жартуючи клали на його тумбочку.

-Це ваша коханка чи дочка? - грайливим тоном запитала одна з них, - ми з дівчатами вже посперечались на пляшку шампанського , то я вирішила й спитати щоб в програші не бути.

Семенович сумно зітхнув й відповів

- ні те ні інше, але я вам сам шампанського куплю, розвеселити ви мене... Коханка- наче смакуючи повторив слово.

Коли наступного разу побачив її через вікно свого кабінету, серце тріпотнуло й він навіть трохи злякався, що скоро відійде, але якщо в його житті буде ще хоч одна мить де він побачить її, або почує голос то життя буде його не дарма, то можна й вмерти.

Дивлячись як вона йде махнув їй і вона помітивши його помахала у відповідь. Вирішив, що далі так не можна й замість роботи, яка накопилась за його відсутності, почав складати електронного листа, бо йти до неї таки не насмілився. Цілий день він писав, стирав і знову брався до роботи. Потім все ж таки взявся за ручку і папір - так було звичніше.

" Дівчинко моя, вибач старого. Знаю, що у тебе є чоловік і нінащо не розраховую, не маю навіть найменшої надії, що розділиш зі мною почуття. Та й не треба мого кохання вистачить. Я знаю й не будую ілюзій що до тебе, але подаруй мені одну обідню перерву завтра в кав'ярні. Ти звісно в праві не прийти, але прийди благаю."

Натиснув кнопку "відправити" й пожалів....

(далі буде)

Кінець