Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

Триста джалів21 — це значна сума, — задумливо мовив позичайло. — Крім того, я вас не знаю. Яку заставу ви можете запропонувати? 

Відвідувач дістав з-за пазухи невеличку стягнуту сухожиллям торбинку з тигрячої шкіри і, вправним рухом розв’язавши її, витрусив на стільницю перед Авуслом Вутокваном два неграновані смарагди величезного розміру та бездоганної чистоти. Вони перехопили косі промені надзахідного сонця, і в їхніх осердях запалахкотіло холодне, зеленаве, як плавуча крига, полум’я; і жадібні іскри загорілись у лихваревих очах. Але озвався він холодно та байдужно. 

— Можливо, я зможу дати вам у позику сто п’ятдесят джалів. Смарагди важко збувати з рук, і якщо ви не повернетесь, аби заявити право на ці самоцвіти і повернути мені гроші, я, можливо, матиму причину пошкодувати про свою щедрість. Однак я ризикну. 

— Позика, про яку я прошу, є лише десятиною їхньої вартості, — заперечив незнайомець. — Дайте мені двісті п’ятдесят джалів… Мені казали, що у Комморіомі є й інші позикодавці. 

— Найбільше, що я можу запропонувати, це двісті джалів. Ваші самоцвіти мають певну цінність, це правда. Але ви могли їх украсти. Як я можу знати? Я не маю звички ставити нескромні запитання. 

— Забирайте, — поквапливо мовив незнайомець. Він узяв срібні монети, які відрахував йому Авусл Вутокван, і більше не торгувався. Лихвар із сардонічною посмішкою спостерігав, як той ішов геть, і роздумував. Він відчував певність у тому, що коштовні камені крадені, проте цей факт його анітрохи не бентежив і не тривожив. Важило не те, кому вони належали раніше або якою була їхня історія, а те, що вони стануть бажаним і цінним доповненням вмісту скринь Авусла Вутоквана. Навіть за менший із цих двох смарагдів ціна у триста джалів була нісенітно малою; одначе лихвар не відчував побоювань, що незнайомець може колись повернутися, щоб вимагати їх назад… Ні, той чоловік вочевидь був злодієм і лише радий був позбутися доказу своєї провини. Що ж до правдивого власника самоцвітів, то такі запитання ніколи не викликали у позичайла особливої цікавості. Відтепер ті коштовності були його власністю завдяки дещиці срібла, яку за мовчазною згодою і він сам, і незнайомець вважали радше ціною, аніж позикою. 

Світло призахідного сонця, що допіру осявало покій, швидко згасло, і в брунатних сутінках почали поступово тьмянішати полиски вишитих металевими нитками гобеленів і барвисті очі самоцвітів. Авусл Вутокван засвітив оздоблену плетивом різьблених візерунків лампу; тоді, відчинивши латунну скарбничку, перехилив її, і з неї на стіл біля смарагдів вилився блискотливий струмочок коштовних самоцвітів. Були там бліді й прозорі, неначе крига, топази з Му Тулану22, прегарні кристали турмаліну23 з Чо Вулпаномі24; холодні й таємничі сапфіри з півночі та арктичні сердоліки25, подібні до крапель замерзлої крові, та діаманти, в осердях яких зоріли білі сонця. У світлосяйному розсипі жевріли неблимні червоні рубіни, шатоянти26 зблискували тигрячими очима, а гранати та алібрандини27 додавали тьмяного вогню до світла лампи серед опалів, які невпинно переливалися розмаїтими відтінками. Були там ще й інші смарагди, але жоден із них не був таким великим і бездоганним, як ті два, які він придбав того вечора. 

Авусл Вутокван розсортував самоцвіти сяйливими рядами та колами, як робив уже багато разів, а смарагди відклав трохи осторонь і на передньому краї розмістив двоє нових, що були мов капітани, які вели за собою лави вояків. Лихвар був задоволений вдалою оборудкою і вельми тішився зі своїх переповнених скринь. Він розглядав ті скарби із захланною любов’ю, зі скнарою вдоволеністю; і збоку могло видатися, що його очі були двома маленькими яшмовими28 намистинками, що сяяли на зашкарублому обличчі, неначе коштовна оздоба у закіптюженій пергаментній оправі якоїсь старожитньої книги із сумнівної магії. Гроші та коштовні самоцвіти — лише ці речі, на його думку, були сталими та непорушними у світі невпинних змін і швидкоплинності. 

І цієї миті його роздуми перервала незвичайна подія. Враз ні сіло ні впало — адже він їх не чіпав і жодним чином не потривожив — два великі смарагди покотилися від своїх побратимів гладенькою, рівною поверхнею стільниці з чорного дерева оґґа29; не встиг ошелешений позичайло простягти руку, щоб їх зупинити, як камінці щезли за протилежним краєм столу та з приглушеним стуком упали на застелену килимом підлогу. 

Така поведінка була вкрай чудернацькою та незвичайною, щоб не сказати незбагненною, одначе лихвар зірвався на ноги, не маючи жодної іншої думки, окрім як про повернення коштовностей. Він обігнув стіл саме вчасно, щоб устигнути побачити, як вони загадковим чином покотилися далі й просто зараз вислизали назовні крізь вхідні двері, які незнайомець, ідучи геть, залишив злегка прочиненими. Ці двері виходили на внутрішнє подвір’я, а з внутрішнього подвір’я, своєю чергою, відкривався шлях на вулиці Комморіома. 

Авусл Вутокван був глибоко стривожений, проте переймався більше через побоювання втратити смарагди, аніж через надприродність і загадковість їхньої втечі. Лихвар кинувся за ними навздогін зі спритністю, якої ніхто б від нього не очікував і навіть не повірив би, що той здатен так прудко бігти. Розчахнувши навстіж двері, він побачив, як утеклі смарагди з неприродною швидкістю та плавністю ковзають грубими та нерівними плитами внутрішнього двору. Сутінки вже густішали, перетворюючись на нічну синяву, але коли позичайло біг за ними слідом, йому здавалося, ніби коштовні камінці глузливо підморгують йому дивним фосфоричним сяйвом. Виразно видимі у довколишньому мороці, вони проминули незамкнену браму, що вела на головну вулицю міста, і зникли з очей. 

І почало спадати на думку Авулові Вутокванові, що ті коштовності були закляті, але навіть перед лицем незнаного чаклунства не хотів він відмовлятися від чогось, за що заплатив таку щедротну суму, як двісті джалів. Лихвар з розгону вискочив на широку вулицю й зупинився лише для того, щоб упевнитись, в якому напрямку покотилися його смарагди. 

Тьмяна вулиця майже цілком знелюдніла, оскільки о такій порі добропорядні містяни Комморіома були зайняті споживанням вечері. А камінці втікали далі, стрімко набираючи швидкості й легко ковзаючи над землею, заледве торкаючись її. Невдовзі вони майнули ліворуч, прямуючи у бік передмість із не надто доброю славою та пишних диких джунглів, які розкинулися за ними. Авусл Вутокван зрозумів, що мусить пришвидшити переслідування, якщо хоче їх наздогнати. 

Важко сапаючи та хриплячи від незвичної напруги, він поновив гонитву, та попри всі його зусилля, коштовні самоцвіти тікали, залишаючись повсякчас на тій самій відстані поперед нього. З дратівною легкістю продовжували камінці свій дивний надприродний рух, час від часу мелодійно подзенькуючи по бруківці. Нестямний та збентежений лихвар невдовзі геть захекався і, мусячи сповільнитися, боявся втратити самоцвіти з поля зору, бо ті хутко втікали від нього; на диво, після цього вони покотилися з такою самою швидкістю, з якою він тюпав за ними, проте постійно трималися на незмінно однаковій віддалі. 

Позичайла охопив відчай. Смарагди-втікачі вели його до віддаленого кварталу, де мешкали злодії, вбивці та жебраки. Тут йому зустрічалося небагато перехожих — усі виглядали сумнівно, проте лише приголомшено витріщалися на мимобіглі камінці, але не робили жодних спроб зупинити самоцвіти. Брудні прибуткові будинки, поміж яких він біг, меншали й траплялися чимдалі рідше; невдовзі понад дорогою лиш де-не-де видніли хатинки, з вікон яких сіялося приховане світло, сягаючи у темряву, що зараз уже вповні запанувала під похилим