Джеймс С. А. Корі - I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі

прикладанню імпульса до маси тіла. Повітря пропахло пивним

духом білкових дріжджів та грибів — місцева їжа; отже, той, хто

прикладав тіло дів чини до ліжка з достатньою силою, аби

зламати стійки, не давав їй достатньо грошей на нормальну

вечерю. Або давав, а вона натомість витрачала їх на героїн, мальту чи МЦК.

Що б то не було — не клопіт Міллера.

— І чо далі, ке?

— Бомі драпанув, нач’ мав прокол у скафандрі, — загиготіла

дів чина. — Махач здувся, кенніс ту?

— Кен, — кивнув Міллер.

— І зара’ пацанчі всі нові. Накладні трати. Я на дні.

— А Бомі?

Дівчина неквапливо зміряла Міллера поглядом знизу

догори — черевики, коліна, капелюх із вузькими крисами.

Міллер гмикнув, а тоді легенько відштовхнувся від стільця — за

такої низької гравітації вистачило одного руху, аби поволі стати

на ноги.

— Він засвітиться, кажи, що я питав, ке сі?

— Комо но? — розвела руками дівчина. « А чого ж не

сказати?»

Зовнішній тунель мав білі стіни — там, де їх не вкривав шар

бруду. Десять метрів завширшки, ледь помітно закручується

вгору з обох боків. Білі світлодіоди навіть не намагались

імітувати денне світло. Десь за пів кілометра від них хтось вгатив

у стіну з такою силою, що крізь діру було видно скелясту

породу — і пробоїну досі не залатали. Певно, не залатають

ніколи. Це були глибинні рівні, попід самим центром обертання.

Туристи сюди не забрідали.

Гевлок попрямував до їхнього автокара першим, високо

підстрибуючи на кожному кроці. Він рідко бував так високо, де

гравітації майже нема, — тож навіть ходив незграбно. Хоча

й Міллер мусив зізнатися, проживши все життя на Церері, що

ефект Коріоліса на найвищих рівнях міг і його самого часом

вибити з рівноваги.

— Ну то як? — запитав Гевлок, набираючи код місця

призначення в панель автокара. — Розважився?

— Гадки не маю, про що ти, — відповів Міллер.

Електричні мотори прокинулись і загуділи, спрямовуючи

автокар углиб тунелю. Колеса зі спіненої гуми легенько

попискували.

— Про те, як ти продемонстрував землянинові вашу позаземну

балачку. Я й половини не розібрав.

— Ні, друже, це не поясани виключали з розмови землянина —

це біднота виключила з розмови освіченого розумаку. І якщо

так на це подивитись, то я й справді розважився.

Гевлок розреготався. Він не ображався, коли з нього

кепкували, — завдяки цій рисі майстерно опановував командні

види спорту: футбол, баскетбол, політику...

Міллер грав у них відстійно.

Церера, портове місто Поясу та зовнішніх планет, мала

в діаметрі двісті п’ятдесят кілометрів, а всередині — нескінченні

шари тунелів над тунелями, протяжністю десятки тисяч

кілометрів. Ціле покоління найкращих інженерів промислового

концерну «Тайко» половину життя ламало голову над тим, як

розкрутити цей планетоїд до відцентрової сили у 0,3 g — вони

й досі неабияк бундючили ся щодо цього. Тепер Церера

вміщувала понад шість мільйонів постійних мешканців — а коли

якогось дня до неї причалювала тисяча кораблів, то населення

зростало до семи.

Платина, залізо і титан із Поясу. Вода зі Сатурна, овочі та м’ясо

з нагрітих сонячними дзеркалами теплиць Ганімеда та Європи, інша органіка із Землі та Марса. Фотоелементи з Іо, гелій-3

з очисних заводів на Реї та Япеті. Багатство та влада в незнаних

історією людства масштабах текли крізь порти Церери. Але там, де процвітає торгівля, — неминуча і злочинність. А де

злочинність, там потрібні сили безпеки й контролю. А тим

силам — люди на кшталт Міллера і Гевлока, які їздитимуть

в автокарах широкими висхідними тунелями до місць, де

фальшива

обертова

гравітація

сходить

нанівець,

і розпитуватимуть гламурних шльондр у копійчаних халупках

про події тієї ночі, коли рекетир Бомі Чаттерджі припинив

збирати данину від імені «Товариства золотої віти».

Центральний відділок «Зоряної спіралі» —