Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 14-16, Вальдемар Лисяк

очікувалося - оголошенням нової епохи, коли святі перестали існувати. Політична загроза — це одне (правильне було твердження про Іоанна Павла ІІ, опубліковане в "Ньюсвік" 25 травня 1981 року: "Він становить політичну силу. У світі є багато тих, хто хотів би бачити Його мертвим"), а геростратичне божевілля – це друге, спричинене, переважно, засобами масової інформації, з телебаченням на чолі.

Засоби масової інформації, які можуть показувати Папу лише тоді, коли він виступає публічно (унікальним прикладом є фотографії, зроблені телеоб’єктивом для "Парі Матч", на яких Іоанн Павло купається в Середземному морі), мимоволі шкодять Йому. Він, насамперед, філософ, видатний теоретик у галузі етичних питань, а не актор, що вітає натовпи, але телебачення та ілюстровані журнали представляють Його (природно) лише в цій останній ролі. Набагато гірший ефект постійної присутності Івана Павла ІІ на рухомих і нерухомих фотографіях – це те, що можна назвати синдромом Герострата. На телеекранах і обкладинках журналів в дикому хороводі ганяються святі і шарлатани, мудреці і політики, справжні і фальшиві революціонери, вбивці і поліцейські; будь-який мислимий злочин було скоєно там достатньо разів, щоб божевільні хотіли його наслідувати. Але вбивство когось зараховується, лише якщо це відома особа, чим відоміша, тим краще, як на Дикому Заході ХІХ століття, де найгучніших стрільців стріляли в спину просто для того, щоб "бути тим чуваком, хто вбив вбили X". Засоби масової інформації, створюючи величезну рекламу вбивцям, є непереборним стимулом для сучасного Герострата непереборне заохочення переступити кордон між хворими амбіціями та реальністю, що є тим небезпечнішим, що сьогодні гвинтівки не завжди все роблять. Куля, ніж або бомба призначені для суперзірки, щоб зробити зірку з убивці. "Ринок", насичений сучасними Геростратами, є, у свою чергу, запрошенням для політичних кіл, які стурбовані владою Святішого Отця. І так коло замикається.

Формально влада Іоанна Павла ІІ — це лише управління близько сімома з половиною сотнями мільйонів душ, але, як влучно зауважив Джон Лар у есе про славу (у "Харперз"): "Той, хто привертає найбільше уваги, має найбільшу владу". Сьогодні ніхто не привертає такої уваги світу, як "феномен Войтили" (термін Ганса-Якоба Штеле), і це є світ, у якому бандит винагороджується успіхом попадання на омріяну обкладинку, про що знають ляльководи, які шукають маріонеток. Тому страх за життя Папи зростає.

Ляльки бувають різних видів. "Сицилійською маріонеткою" називали актора-авангардиста, який, отримавши престижну нагороду у вигляді срібної мушлі[7], кинув її на землю, кричачи, що не приймає нагороду, щоб продемонструвати свою ненависть до польського Папи (але він прийняв призові, тільки за прицілом камер). Цей вид клоунади нешкідливий. Маріонетки з пістолетами є небезпечними.

Жоден папа в історії не був об’єктом такого полювання. У 1979 році швейцарський гвардієць обеззброїв бойовика з ножем, який увірвався до Ватикану з наміром убити Іоанна Павла. У 1981 році в Карачі (Пакистан) терорист хотів вчинити теракт під час меси на стадіоні, але вибухівка вибухнула в невідповідний момент, підірвавши не Папу Римського, а бойовика. Через три місяці (13 травня 1981 р.) турецький "сірий вовк" тяжко підстрелив Верховного Священика на площі перед Ватиканської базилікою. Рівно через рік у Фатімі (Португалія) іспанського священика-інтегриста зупинили за кілька метрів від Папи, коли він готувався вдарити Його багнетом. На початку 1983 року італійська поліція заарештувала турка Мустафу Саваса, наприкінці 1984 року венесуельська поліція заарештувала Дугласа Торреальбу Ернандеса, а у травні 1985 голландська поліція заарештувала Есмета Аслана, які готували подальші напади на чиєсь замовлення. Ми знаємо лише про ці кілька випадків[8]; скільки замахів не дійшли до фази реалізації або щезли під час неї, не будучи розкритими? Я зовсім не здивувався, коли перед моєю першою розмовою зі Святішим Отцем (1980 р.) Його головний охоронець, видатний дзюдоїст і каратист, єпископ Марцінкус (литовець за походженням) перевірив мою шарикову ручку під виглядом цікавості до неї, бо сьогодні стріляють і ручки.

Пауль Марцінкус координує (або, принаймні, займався у той час) всією системою охорони Папи в Державі Ватикан, про яку "Штерн" написав у липні 1982 року: "Держава Ватикан (площа 44 га) є однією з з найбільш наповнених агентами держав у світі". Стаття у "Штерні" починалася як класичний кримінальний роман: "Це була одна з тих приємних жовтневих римських ночей. У садах Ватикану з'явилися три темні постаті. Вони несли складану лопату та металевий ящик з електронним обладнанням. Тільки-но троє почали копатися на глухій галявині, як їх зненацька застав патруль папської варти. Троє нічних мандрівників втекли через стіну біля музеїв Ватикану. На місці вони залишили лопату та таємничу коробку. Папський державний секретаріат заборонив поширювати новину про цей інцидент. Цей випадок обурив прелатів Святого Престолу. Буквально за кілька днів до цього, 16 жовтня 1978 року, Папою Римським було обрано польського кардинала Кароля Войтилу".

Навколо Іоанна Павла ІІ точиться божевільна гра цивілізованого світу, але ніякі агенти і ніякі інтриги не здатні підрізати Йому крила і зупинити Його, якщо цього не змогли зробити кулі проплаченого вбивці, що пронизали Його тіло. Калабрійський хірург, доктор Франческо Кручітті, який двічі прооперував Папу протягом трьох місяців і який підтвердив вік Святішого Отця ("Il Papa має 61 рік згідно з його свідоцтвом про народження, але біологічно він на 10 років молодший"), допитаний журналістами про перебування святого пацієнта в лікарні, відповів: " - Протягом цих дев'яноста трьох днів він жив, як лев у клітці, постійно думав про нові подорожі. Коли неподалік хтось говорив про суд над убивцею, я почув, як він пробурмотів: "варто було б поїхати в ті сторони, або ж туди...".

Мандрівка світом, щоб зустрітися з людьми – це вірність самому собі, продовження стилю понтифікату, який був один раз закладений. У цьому стилі багато спонтанності, що робить його неформальним на кожному етапі шляху, так що церковна політика перестає бути основною метою і робиться гуманізмом у його найблагороднішій формі. Це зрозуміли навіть холодні німці (переважно протестанти), коли до них завітала "людина з Ватикану" і стався типовий для Нього "інцидент", але для них це було разючим:

"Папа раптом зменшився: він глибоко вклонився і став навколішки – цього разу не перед вівтарем, а перед жорстоко знівеченим стражданнями та хворобою чоловіком, який, всупереч програмі, шкутильгав перетнув йому дорогу в церкві святого Петра в Оснабрюку. Це були обійми без догм і церковної політики, без пафосу, якими віддають іноді великі жести" ("Ді Цайт").

Під час цих паломництв раз у раз щось відбувається "всупереч програми" (як правило, з Його ініціативи), і саме цього