Сельма Лагерлеф - Морбакка, Сельма Лагерлеф

Лейтенант обернувся до зграйки курортниць.

— Дуже вам дякую! Ви теж доклалися до доброї справи.

— Ґуставе, поквапся! Час вирушати! — ​крикнула з палуби пані Лаґерльоф. — ​Уже третій гудок дали!

Останньої миті нагору трапом збігли дві гарно вбрані дівчинки, кинулися до сестричок Лаґерльоф, присіли в поклоні, статечно потиснули руки, побажали щасливої дороги, подарували кожній по згортку й бігцем повернулися на причал.

То були доньки кондитера, з якими все літо гралася Анна. Маленька хвора дівчинка їх майже не знала. Її дуже спантеличило, що й вона отримала прощальний подарунок.

Розгорнувши папір, Сельма побачила гарну річ: червону шовкову стрічку з приклеєним клаптиком пап’є-маше і вишитими на ній чорними шовковими нитками літерами.

— Це книжкова закладка, — ​сказала Товста Кайса. — ​Будеш закладати сторінки в Псалтирі.

— Тут написано: «На добру пам’ять», — ​завважила мама. — ​Щоб ти ніколи не забула дівчинку, яка тобі її вишила.

Відтоді червона шовкова стрічка з клаптиком пап’є-маше і чорними вишитими літерами довгі роки лежала в її Псалтирі. Коли в неділю у церкві Сельма розгортала Псалтир і бачила закладку, часто згадувала давно минулі часи. Відчувала запах моря, бачила кораблі й моряків, хоча саме море пам’ятала дуже невиразно, зате яскраво уявляла мушлі, медуз, крабів, морські зірки, мерланів і макрель. Потім із забуття виринав світло-червоний будиночок на Карлсґатан, райська птаха, дружина капітана Стрьомберґа, «Якоб», Сірий Острів, Естра-Гамнсґатан, пароплав «Уддегольм» і трійка коней, запряжених у велику бричку.

Згодом Сельма бачила в уяві, як бричка виїхала на великий зелений моріжок з низькими червоними господарськими будівлями й білим парканцем. Коні стали перед подовгастим головним будинком з маленькими віконцями й невеличким ґанком, і Сельма почула, як усі радісно закричали: «Слава Богу, ми знову вдома!»

Усі відразу впізнали Морбакку, усі, окрім неї. Якби була сама, то й не знала б, де опинилася. Вона пам’ятала свій дім, але ніколи не бачила, який він на вигляд збоку.

На ґанку стояла невеличка, згорблена, гарна, сива бабуня в смугастій спідниці й чорній кофтині. Бабуся, татова мама. Її дівчинка теж пам’ятала, але зовсім не знала її вигляду.

Те саме було з братом Даніелем і крихітною сестричкою, і економкою, і Отелло. Усі видавалися їй якимись новими. Їх вона теж пам’ятала, але такими ніколи раніше не бачила.

Її підвели до бабусі, показали, як вона ходить. Згодом, за багато часу, дівчинка сиділа в церкві в Естра-Емтервіку, схилившись над закладкою, і думала, що під час подорожі в Стрьомстад вона навчилася не тільки ходити. Вона навчилася ще й бачити.

Завдяки мандрівці дізналася, які на вигляд її родичі, коли ще були сповнені життєвих сил і раділи життю. Якби не подорож, ті часи просто стерлись би з її пам’яті.

Завдяки червоній стрічці вони продовжували жити в пам’яті.

— Не дозволяй усьому цьому забутися! — ​ніби промовляла стрічка. — ​Пам’ятай своїх батьків, бо ж їм так хотілося, щоб їхня маленька донечка стала здоровою, звичайною людиною, і вони доклали всіх зусиль, доки ти не одужала! Пам’ятай Товсту Кайсу, пам’ятай її велику любов і терплячість, пам’ятай, які страхи вона подолала на суходолі й у морі заради тебе!

Історії старої економки

Бабуся

Через рік після подорожі в Стрьомстад у Морбацці сталося велике горе.

Померла бабуся. Досі вона щодня сиділа в спальні на канапі, розповідала дітям казки й співала пісні.

Скільки діти себе пам’ятали, бабуся зранку й до вечора розповідала казки й співала пісні, а вони сиділи біля неї та слухали. То було чудове життя. Іншим дітям таке й не снилося.

Звідки бабуся знала стільки казок і співів, діти не знали, але вона сама вірила кожному слову з тих історій, які розповідала. Розказуючи про щось геть дивовижне, бабуся зазвичай уважно заглядала дітям у вічі й дуже переконливо промовляла: «Усе це така ж правда, як те, що я бачу вас, а ви — ​мене».

Одного ранку діти зійшли на сніданок, але їм не дозволили, як було звично, зайти в кімнатку при кухні й привітатися з бабусею. Вона захворіла. На канапі в спальні ніхто не сидів, годі було уявити, коли скінчаться довжелезні години чекання.

Через кілька днів дітям сказали, що їхня бабуся померла. А коли вона лежала споряджена в труні, їх підвели поцілувати бабусину руку. Їм було лячно цілувати, але батьки сказали, що це востаннє можна подякувати бабусі за радість, якою вона їх обдаровувала.

Потім настав день, коли казки й пісні поїхали з обійстя, сховані в довгій, чорній труні, щоб ніколи більше не повернутися.

Для дітей настали тужні часи. Здавалося, наче замкнулися двері в чудовий, заворожливий світ, де вони могли вільно заходити й виходити. Не залишилося нікого, хто міг би ті двері відчинити.

Поволі вони навчилися гратися з ляльками й іншими забавками, як усі діти. Іноді навіть здавалося, ніби вони вже не сумують за бабусею, не згадують про неї. Але це, звісно, не так, бабуся й далі жила в їхніх серцях. Їм не надокучало слухати історії про бабусю, які розповідала стара економка. Запам’ятовували й берегли, мов скарби, з якими ніколи не розлучаться.

Привид біля Каменю спочинку

Стара економка часто розповідала, мовляв, не так уже й багато часу минуло відтоді, як на Морбацці розорали ниви й там поселилися перші мешканці. Стара господиня, їхня бабуся, казала, що, коли вона була молодою, люди ще пам’ятали Морбакку літньою полониною, яка належала до одного з заможних хуторів на західному краю долини, ближче до озера Фрюкен.

Однак з’ясувати, коли саме туди пригнали першу худобу й збудували першу стайню, за словами старої пані, справа невдячна. Пастухи можуть хоч тисячу років пробути на одному місці, не залишивши по собі й сліду. У Морбацці теж від них мало що збереглося.

Що ж до Морбакки, то стара пані вважала, що таку назву — ​«пагорб серед боліт» — ​горбистій піщаній місцевості під горою Осберґ дав якийсь пастух, який випасав там коней та іншу худобину. І дорогу там протоптали стада з пастухами.

Звісно, дорогу з півдня попід Осберґом проклали пастухи, саме звідти вони гнали стада. І дорогу зі сходу, почерез гори, теж вони проторували. Ходили нею, провідуючи сусідів-пастухів по інший бік Осберґа. Дорога на північний захід — ​у напрямі Сюнне — ​була такою поганою, що ніхто й не сумнівався, що то була козина стежка. А ось просто на захід, на думку старої господині, пастухи не ходили.

На заході