Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

не тільки своє особливе становище серед людей, а й те, що я чесно заслужила його.

Мої Таланти швидко розвивались. Мій внутрішній Слух, що завжди був гострий, тепер навіть покращав. Я виразно чула шепіт Першого Типу, уривки слів Другого Типу, — лише зрідка привиди залишались мовчазними. Талант Дотику також поглиблювався: торкаючись певних предметів, я відчувала потужне відлуння їхнього минулого. Я вже могла виявляти такі предмети до появи привидів, а часом навіть передбачала поведінку Гостей.

Над усім цим, однак, тяжіло щось глибше — таємниця, яка нависала над нашим домом № 35 по вулиці Портленд-Роу, а найбільше — наді мною. Сім місяців тому сталось дещо таке, що відрізнило мене не тільки від Локвуда з Джорджем, а й від інших агентів, з якими ми постійно змагались. Відтоді мій Талант став не лише об’єктом Джорджевих експериментів, а й незмінною темою наших розмов. Локвуд навіть припустив, що завдяки йому ми розбагатіємо і перетворимось на одну з найславетніших агенцій у Лондоні.

Для цього, однак, спершу треба було вирішити певну проблему.

Ця проблема лежала на Джорджевому столі, в посрібленій склянці, накритій носовичком у цятку.

Вона була небезпечна й зла, здатна геть перевернути моє життя.

То був череп.

4

Джордж нарешті покинув тренувальну кімнату й подався до нашої головної контори. Я рушила за ним, несучи в руці чашку з чаєм і пробираючись крізь купи мотлоху, супутнього нашій роботі: стоси старих газет, торбини з сіллю, акуратно скручені ланцюги й коробки зі срібними печатками. Сонячне проміння проникало через вікно, з якого було видно наш невеличкий двір, і залишало в повітрі доріжки пилу. На Локвудовому столі між склянкою з бальзамованим серцем і банкою таблеток «Стоп-домовик» лежав журнал у чорних шкіряних палітурках. Сюди ми записували всі наші спостереження. Тепер нам слід було занотувати сумну історію Вімблдонських Примар.

Джордж зупинився біля письмового стола й похмуро поглянув на нього. Найчастіше саме на моєму столі коївся найбільший безлад, та цього ранку Джордж перевершив мене. Я побачила на його столі справжню руїну: обгорілі сірники, недогарки лавандових свічок, калюжки розтопленого воску. Поверх цього красувалися переплутані дроти й розкидані деталі від обігрівача. В одному кутку стояла паяльна лампа, а в іншому — якийсь невідомий предмет, накритий чорним сатином.

— З обігрівачем не вийшло? — запитала я.

— Ні, — відповів Джордж. — Усе даремно. Я не зміг достатньо нагріти його. Спробую сьогодні виставити на денне світло — може, це його трохи розворушить...

Я подивилась на накритий предмет:

— Ти певен? Раніше з цього нічого не виходило...

— Світло було не таке яскраве. Сьогодні я винесу його в садок опівдні.

Я потарабанила пальцями по столу. Думка, яка складалась і визрівала в моїй голові, тепер набула чіткої форми.

— Ти ж знаєш, що сонячне світло зашкодить йому, — зауважила я. — Воно обпікає плазму.

Джордж кивнув:

— Звичайно, знаю. В тім і річ.

— Але це навряд чи змусить його заговорити, — наполягала я. — Тобто... ти не думаєш, що вийде навпаки? Ці твої методи лише завдають йому болю...

— Ну то й що? Це ж Гість. Хіба Гості відчувають біль? — Джордж відкинув сатин і відкрив циліндричну склянку завбільшки з невеличке відерце. Її було накрито чудернацькою пластмасовою конструкцією з численними ручками й фланцями. Джордж нахилився над склянкою й повернув якийсь важіль, відкривши під пластмасою маленькі прямокутні ґратці. Він гукнув просто всередину цих ґратців:

— Агов! Люсі здається, що тобі тут незатишно! А я з нею не згоден. Скажи-но, хто з нас має рацію?

Він трохи почекав. Субстанція в склянці залишалась темною й мовчазною. В її похмурій глибині щось нерухомо зачаїлось.

— Зараз день, — зауважила я. — Звичайно ж, він не відповідатиме.

Джордж смикнув важіль назад:

— Він навмисне не відповідає. Просто знущається. Ти після розмови з ним казала те саме.

— Правду кажучи, ми про нього майже нічого не знаємо, — я поглянула на тінь за склом. — Майже нічого.

— Тобі він говорив, що ми всі скоро помремо!

— Він сказав: «Смерть іде до всіх вас», Джордже. Це трохи інша річ.

— Навряд чи це з ласки до нас! — Джордж зібрав зі стола своє електричне причандалля й жбурнув його в коробку біля стільця. — Він ненавидить нас, Люсі. Нам теж нема чого з ним панькатись!

— Я й не збираюсь панькатись. Просто тортури нам нічим не допоможуть. Краще зосередьмось на його спробі зв’язатись зі мною.

Джордж ухильно буркнув:

— Умгу. На отому вашому таємничому зв’язку.

Ми стояли й дивились на склянку. При звичайному денному світлі, як-от зараз, скло здавалось товстим і трохи синюватим, тоді як уночі, при штучному світлі, воно сяяло сріблом: адже то було посріблене скло, чудовий захисний матеріал виробництва компанії «Світанок».

А всередині цієї скляної в’язниці перебував привид.

Невідомо, ким він був за життя. Ми знали напевно тільки те, що його Джерелом був людський череп, нині пригвинчений до дна склянки. Череп мав жовтаво-бурий, вицвілий колір. Він був досить великий — належав явно дорослій людині, та кому саме — чоловікові чи жінці, — сказати ми не могли. Прив’язаний до черепа привид був міцно замкнений у склянці. Зовні він мав вигляд каламутної зеленкуватої плазми, що кволо оберталась за склом. Проте часом — зазвичай у найнезручніші моменти, коли ти проходив повз склянку з чашкою гарячого чаю або поспішав до вбиральні, — плазма оберталась на чудернацьке викривлене обличчя з носом-бульбою, виряченими очима й неймовірно розтягнутим, наче гумовим, ротом. Це чудовисько позіхало й дивилося скоса на всякого, хто заходив до кімнати; я чула, що Джордж колись навіть послав йому у відповідь повітряний цілунок. Іноді здавалось, ніби привид хоче заговорити. Саме це й було його найголовнішою таємницею, тому Джордж увесь час і тримав його на своєму столі.

Гості зазвичай не вміють говорити — чи принаймні не можуть сказати щось значуще. Більшість із них — Тіні, Причаєні, Холодні Діви, Нишпорки та інші Перші Типи — взагалі мовчать, лише зрідка вдаючись до обмеженого репертуару із стогону та зітхань. Другі Типи, сильніші й небезпечніші, іноді вимовляють малозрозумілі слова, чутні лише Слухачам — таким, як я. Ці слова часто повторюються, вкрай рідко змінюючись, і здебільшого пов’язані з почуттями, які утримують духів у земному світі: страхом, гнівом чи