Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

* * *

Попри все, цього літа — незважаючи на невдачу у Вімблдоні — агенції «Локвуд і К°» велося непогано. Непогано, хоч і не найкраще: ми не розбагатіли, не жили в розкішних будинках із захисними ліхтарями по краях і каналами з електричним подаванням води, як Стив Ротвел — голова могутньої однойменної агенції. Та все ж таки дещо змінилося на ліпше.

Сім місяців минуло після того, як нас уславила на весь світ історія зі Сходами, що Кричать. Наш успіху Кумб-Кері-Голлі, одній із найбільш насичених привидами садиб Англії, негайно спричинив зливу нових гучних замовлень. Ми вигнали Темний Спектр, який хазяйнував у більшій частині лісу Епінґ; очистили садибу священника в Апмінстері, що потерпала від привида на прізвисько «Осяйний Хлопчина». А випадок із розслідуванням справи могили пані Баррет навіть потрапив на сторінки «Справжніх мисливців за привидами» — удруге за всю нашу історію нас визнали агенцією місяця. Як наслідок, завдання просто-таки сипались на нас. Локвуд навіть задумався над тим, щоб найняти секретаря.

Проте наша команда поки що не збільшилась — так і залишилась найменшою в Лондоні. Ентоні Локвуд, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл — ми втрьох разом жили й працювали в будинку № 35 на Портленд-Роу.

Джордж за останні сім місяців майже не змінився. На жаль, він так і залишився неохайним, гострим на язик і завжди вбраним у зношене шмаття. На щастя, він і далі невтомно збирав факти про кожну нову справу і знаходив потрібні відомості. А ще він завжди турбувався про нас і не дозволяв необачно, вперто лізти в халепу, що не раз рятувало нам життя. Звичка протирати окуляри светром теж залишилась при ньому. Він робив це в трьох випадках: або цілком упевнившись у собі, або вкрай розсердившись, або втомившись від мого товариства. Будь-що, з тієї чи іншої причини, це тривало без кінця-краю. Проте стосунки між нами потроху поліпшились — ми вже набагато рідше сварились, тупали ногами й жбурлялись посудом.

Джорджа дуже цікавила сутність і філософія Гостей: йому хотілося зрозуміти їхню природу та причини повернення в людський світ. Задля цього він влаштовував експерименти з нашою колекцією Джерел — старими кістками та іншими рештками, в яких ще зберігались залишки потойбічної сили. Часом це його захоплення трохи дратувало мене. Нескінченне число разів я спотикалась об електричний кабель, підключений до якоїсь із цих штучок, або з подивом знаходила в холодильнику, поряд із рибою та квасолею, чиюсь відірвану руку або ногу.

У Джорджа, принаймні, були й інші захоплення — зокрема комікси й кулінарія, — тоді як Ентоні Локвуд не цікавився нічим, крім своєї роботи. Раніше він зрідка, збираючись до сну, перегортав газети або перечитував запилюжені книжки з полиць. Та віднедавна він геть закинув їх і зосередився лише на вправах із фехтування та на підготовці до нових завдань. Більше, здавалось, його не займало ніщо.

Він ніколи не обговорював наші давні справи. Щось підганяло його тільки вперед. Часом завзяття, що нуртувало в ньому, ставало нав’язливим, та він ніколи не казав, що саме тут є причиною. Мені про це залишалось хіба що здогадуватись.

Зовні він здавався енергійним, жвавим, невтомним, постійно захопленим якоюсь ідеєю. Волосся в нього неслухняно куйовдилось, костюми він зазвичай полюбляв завузькі, — саме таким я й запам’ятала його з дня нашого першого знайомства. Та дещо в ньому досі — й дедалі дужче — насторожувало мене: він надто вже намагався триматись осторонь усіх — і привидів, і замовників, і навіть (хоч мені було й нелегко це визнати) своїх колег, тобто нас із Джорджем.

Причина цього, можливо, ховалась у якихось особистих моментах — кожен з нас приховував такі моменти від інших. Минуло, скажімо, кілька місяців, перш ніж я наважилась розповісти колегам про своє дитинство, перші учнівські невдачі й про те, чому я покинула рідний дім. Джорджеві так само було чим поділитись — я зрідка чула від нього про його колишнє життя в Північному Лондоні. У нього все було гаразд — повна родина без усяких смертей чи зникнень. Якось він навіть познайомив нас зі своєю матусею — низенькою, гладенькою, усміхненою жіночкою, що називала Локвуда «каченятком», а мене «любонькою» й почастувала нас чудовим домашнім пирогом. А Локвуд? Він мало говорив про себе й ніколи не розповідав про власне минуле або родину. Після року життя в домі, де минуло його дитинство, я нічогісінько не знала про його батьків.

Це особливо засмучувало, адже будинок на Портленд-Роу був переповнений їхніми речами: книжками, меблями, артефактами. По стінах у вітальні й над сходами висіли дивовижні речі — маски, зброя, різноманітне знаряддя для полювання за привидами з усіх усюд. Здавалося, що Локвудові батьки були дослідники чи колекціонери, що особливо цікавились культурою країн за межами Європи. Та де вони зараз (чи, радше, що з ними трапилось), Локвуд ніколи не казав. У жодній з кімнат я не бачила ні фотографій, ні будь-яких інших пам’яток про них.

Принаймні в жодній кімнаті з тих, де я побувала.

Бо я здогадувалась, де можуть бути відповіді на мої запитання про Локвудове минуле.

На другому поверсі будинку № 35 по вулиці Портленд-Роу були двері, які ніхто ніколи не відчиняв. Першого ж дня, коли я сюди прибула, Локвуд попросив мене не заходити туди, тож ми з Джорджем незмінно виконували це прохання. Двері нібито були не замкнені, і я проходила повз них щодня. Звичайнісінькі, з прямокутною плямою від таблички або наліпки, вони мене страшенно вабили — так і кортіло поглянути, що там за ними. Та я стійко долала спокусу — радше з обачності, ніж із чемності. Я тільки раз чи двічі згадувала про ці двері в розмові з Локвудом, і це не дуже тішило його.

А що сказати про мене — Люсі Карлайл, наймолодшу співробітницю агенції? Чи змінилась я за цей перший рік роботи?

Зовні — майже нітрохи. Зі своєю недоладною зачіскою, побитою ектоплазмою, я не стала ні гарніша, ні привабливіша. І зовсім не підросла. Щодо терпіння, то мені його бракувало, як і раніше, — з мене нізащо не вийшло б такого старанного дослідника, як Джордж.

Проте дещо в мені все-таки змінилось. Робота в агенції «Локвуд і К°» зробила мене впевненою у власних силах, чого раніше мені бракувало. Коли я йшла вулицею з рапірою на ремені, діти не зводили з мене очей, а дорослі шанобливо кивали. Я відчувала