Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

Колись Маріса Фіттес — одна з перших, хто проводив психологічні розсліди в Британії, — оголосила, що зуміла встановити з певними духами повноцінний зв’язок. Про це вона згадувала в кількох своїх книжках, де зазначила (не дуже вдаючись у подробиці), що привиди поділилися з нею деякими таємницями: про смерть, про душу, про потойбічний світ. Після її власної смерті дехто намагався досягти таких самих результатів, і навіть оголошував про таке досягнення, та їхні заяви так і не було підтверджено. Саме це започаткувало точку зору, поширену серед більшості агентів, — що Треті Типи існують, однак відшукати їх майже неможливо. У це принаймні дотепер вірила я.

Аж тут дух у склянці — той самий, з огидним виряченим обличчям, — заговорив зі мною.

Я тоді саме була в підвалі і випадково перекинула склянку: важіль трохи повернувся, й кришка відійшла. Тієї ж миті я почула слова привида — справжні слова. Він окликнув мене на ім’я. А потім заговорив про щось непевне й тривожне — скажімо, про смерть, що йде до всіх нас, — аж поки я знову повернула важіль і закрила склянку.

Тут я, напевно, зробила помилку, бо відтоді привид не озивався жодним словом.

Коли я розповіла про цю пригоду Локвудові та Джорджеві, це надзвичайно схвилювало їх. Вони побігли в підвал, відкрили кришку на склянці, та обличчя всередині не сказало нічого. До яких експериментів ми тільки не вдавались — і викручували важіль під різним кутом, і ворушили склянку вдень і вночі, й сиділи біля неї з марною надією, й ховали її геть від очей. Привид уперто мовчав. Часом у склянці, як і раніше, з’являлось обличчя й люто, ображено зирило на нас, не говорячи ні слова — й навіть не виявляючи такого бажання.

Для всіх нас це було розчаруванням — з різних причин. Локвуд вважав, що така подія, як розмова з привидом, — якби цей факт пощастило підтвердити, — значно підвищила б престиж нашої агенції. Джордж сподівався отримати дивовижні зізнання від духа, що перебуває по той бік могили. Що ж до мене, тут причина була радше особиста, адже мій Талант потужно виявив себе в іншому напрямі. Правду кажучи, це мене лякало, сповнювало якимось лихим передчуттям, тож я почасти навіть раділа, що такі випадки більше не траплялись. Та до цієї радості додавалась і прикрість. Після першої-ліпшої пригоди з черепом Локвуд із Джорджем дивились на мене по-новому, з більшою повагою. Якби це сталося ще раз, якби це підтвердили свідки, я вмить стала б одним з найславетніших агентів Лондона! Проте минали місяці, а привид так і не вимовив ані словечка. Я вже почала сумніватись, чи сталось це все насправді.

Локвуд, за своїм практичним звичаєм, урешті звернув увагу на інші речі — кожна нова справа захоплювала його більше, ніж голоси, які я нібито чула. А от Джорджеві дослідження черепа стали ще завзятішими. Він застосовував дедалі дивовижніші методи, щоб змусити привида заговорити. Жодна невдача на зупиняла його. Навпаки, це лише посилювало його запал.

Я бачила, як блищали за скельцями окулярів Джорджеві очі, коли він вивчав німу склянку.

— Зрозуміло, що він попереджував нас,— бурмотів Джордж.— Його слова були цілковито свідомі. Він знає наші імена! Знає мене — ти ж сама мені казала... А отже, він чує крізь скло.

— Або читає по губах, — припускала я. — Ми частенько забуваємо накрити склянку.

— Можливо... — він хитнув головою. — Хтозна? Стільки питань відразу! Чому він тут опинився? Чого він хоче? Чому говорив з тобою? Цей привид у мене вже кілька років — і навіть не спробував зі мною заговорити!

— Ну, принаймні останнє зрозуміло. Слух — не твій Талант, — я постукала нігтем по склянці. — До речі, як давно в тебе ця склянка, Джордже? Ти, здається, десь поцупив її? Я вже забула, яким чином...

Джордж умостився на стільці, що гучно рипнув під ним:

— Це було тоді, коли я ще працював в агенції «Фіттес». До того, як мене звідти викинули за непослух. Ти не бувала в їхній конторі на Стренді?

— Лише на співбесіді. Й тривала вона недовго.

— Це величезна будівля, — провадив Джордж. — Ти, мабуть, бачила їхні відомі кабінети, куди люди звертаються по допомогу. Такі собі скляні коробки, де сидять секретарі й записують подробиці справ. А ще там є великі актові зали, де зберігаються всі їхні славетні артефакти, й зала засідань, обшита червоним деревом, з вікнами на Темзу. Проте чимало там і таємних кімнат, до яких мають доступ не всі агенти. Скажімо, Чорна Бібліотека, де сховано під замком книгозбірню самої Маріси Фіттес. Мені завжди кортіло потрапити туди. Проте по-справжньому мене вабили підвали. Надзвичайно глибокі — подейкують, що вони заходять аж під Темзу. Я бачив, як керівники спускаються туди особливими ліфтами, а ще в цих ліфтах частенько стояли візки з отакими склянками. Я часто питав, що це все означає. «Це надійна комора, — відповідали мені керівники. — Підземелля, де ми зберігаємо Джерела найбільш небезпечних Гостей — аж поки їх спалять у печах на найнижчому поверсі».

— У печах? — перепитала я. — Хіба «Крематорій Фіттес» не в Клеркенвелі? Адже ним користуються всі! Навіщо їм ще й підземні печі?

— Я так само здивувався, — відповів Джордж. — Мене там багато що дивувало. А найгірше, що ніхто нічого мені не пояснював. Врешті за надмірну цікавість мене й звільнили. Моя керівничка на прізвище Свіні, з обличчям, схожим на вимочену в оцті шкарпетку, — дала мені годину на збори. Саме тоді, збираючи свій пожиток до картонної коробки, я й побачив кілька склянок, які котили на візку до ліфта. Носій на хвилинку відійшов. І що ж я зробив? Схопив найближчу склянку, сховав її під свій старий светр і виніс прямісінько під носом у Свіні. — Він переможно всміхнувся. — Ось звідки в нас узявся цей череп — наш власний привид. Хто б міг подумати, що це виявиться той самий Третій Тип?

— Якщо це справді він, — зауважила я з сумнівом. — Він кілька років нічим не виявляв себе.

— Не хвилюйся! Ми знайдемо, як змусити його заговорити. — Джордж протер окуляри краєчком футболки. — Зупинятись не можна. Ставки надто високі, Люсі. Вже півстоліття, як почалась Проблема, а