Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

ми так мало знаємо про привидів. Куди не поглянеш — усюди самі таємниці!

Я неуважно кивнула. Тут наші з Джорджем думки збігались. Я поглянула на порожній Локвудів стіл: один з його піджаків висів на бильці старого, потрісканого стільця.

— До речі, навіть тут у нас повнісінько таємниць, — повільно промовила я. — Ти ніколи не думав, що за тими дверима на другому поверсі, які Локвуд заборонив нам відчиняти?

Джордж стенув плечима:

— Ні.

— Та годі!

Він надув щоки:

— Звичайно, думав. Тільки це — його справа. Не наша.

— Просто цікаво, що там може бути? Минулого тижня я питала в нього, та він у відповідь мало не випхнув мене геть.

— Це означає, що тобі краще забути про ті двері, — пояснив Джордж. — Цей будинок — не наша з тобою власність. Якщо Локвудові хочеться тримати щось у секреті — виходить, це має для нього вагу. Я б на твоєму місці облишив ці спроби.

— Просто шкода, що він так ховається від нас, — щиро сказала я. — Мені аж ніяково.

Джордж насмішкувато пирхнув:

— Та годі вже! Тобі просто подобаються всі ці таємниці довкола нього. Так само, як цей його замислений, відчужений погляд, ніби він міркує над найважливішими речами. А ще тобі до вподоби, як спритно він гасає з рапірою... Тільки не заперечуй. Я знаю все.

Я поглянула на Джорджа:

— На що це ти натякаєш?

— Ні на що.

— Я лише хотіла сказати, — провадила я, — що не можна так замикатись у собі. Ми ж його друзі, авжеж? Чому він не може відкритись нам? Часом мені здається...

— Що тобі здається, Люсі?

Я рвучко обернулась. На дверях стояв Локвуд. Умитий, одягнений, із мокрим волоссям. Його темні очі дивились на мене. Я не знала, скільки вже він стоїть там.

Я нічого не відповіла — тільки відчула, як червонію. Джордж заходився порпатись на своєму столі.

Локвуд на мить перехопив мій погляд, а потім перевів очі — й показав нам невеличку прямокутну річ.

— Я зайшов, щоб показати вам оце, — пояснив він. — Запрошення.

Він метнув цю річ у повітря. Вона пролетіла повз Джорджеву простягнуту руку, ковзнула його столом — і зупинилась прямісінько переді мною. То була картка — тверда, сріблясто-сіра, глянцева. Вгорі на ній було надруковано здибленого однорога з ліхтарем на передньому копиті, а під цією емблемою — напис:

Агенція «Фіттес»

Панна Пенелопа Фіттес

І Почесна Рада агенції «Фіттес» запрошують

Ентоні Локвуда, А юсі Карлайл

та Джорджа Кабінса

на святкування 50-ї річниці

відкриття агенції «Фіттес».

Стренд, субота 19 червня, з 20:00 до 1:00.

Форма одягу — вечірня.

Просимо надіслати відповідь про участь

Я втупилась у картку, забувши про своє збентеження:

— Пенелопа Фіттес? Запрошує нас на вечірку?!

— Це не просто вечірка, — пояснив Локвуд. — Це вечірка року. Хто-небудь із вас бував на такій вечірці?

— А чому вони запросили нас?— Джордж дивився на картку з-за мого плеча.

— Бо ми — одна з найвидатніших агенцій, — трохи ображено нагадав Локвуд. — До того ж Пенелопа Фіттес — наша приятелька. Пам’ятаєте, як ми знайшли в Кумб-Кері-Голлі — під Сходами, що Кричать, — тіло друга її дитинства? Як його звали — здається, Сем? Вона тоді написала нам листа з подякою! І, можливо, взяла до уваги наші подальші успіхи...

Я підняла брови. Пенелопа Фіттес, голова відомої агенції й онука славетної Маріси Фіттес, засновниці психологічних досліджень, була однією з найвпливовіших осіб країни. Під її дверима чекали на прийом міністри. Її думки щодо Проблеми друкувались в усіх газетах і обговорювались в усіх вітальнях. Вона нечасто залишала власні апартаменти, проте тримала свою фірму в залізному кулаці. Я вельми сумнівалася, що її справді цікавлять «Локвуд і К°», хоч якими суперовими ми були.

Та водночас перед нами лежало запрошення.

— Дев’ятнадцятого червня, — пробурмотіла я. — Найближчої суботи.

— То ми... підемо? — запитав Джордж.

— Звичайно, підемо!— відповів Локвуд.— Це чудова можливість налагодити деякі зв’язки! Там будуть усі титани — голови агенцій, великі цабе з ДЕПРІК, виробники солі та заліза, можливо, навіть президент «Світанку»... Не можна згаяти такої нагоди познайомитися з ними!

— І справді, краще не вигадаєш, — пробурмотів Джордж. — Вечір у людній, просмерділій потом кімнаті, в товаристві десятків старих, гладких, нудних бізнесменів... Краще вже зіткнутись із Блідим Смородом — він так само бундючний!

— Тобі бракує уяви, Джордже, — невдоволено заперечив Локвуд. — А в компанії привидів ми й так проводимо забагато часу. — Він простяг руку й постукав нігтем по склянці з привидом. Вона тихо дзенькнула. Плазма в склянці на хвилину збурилась і знову заспокоїлась. — Щось це не дуже додає здоров’я — отак тягати з собою духа...

— Отут уже я не згоден, — насупився Джордж. — Цей привид набагато важливіший за всяку вечірку. Якщо вивчити його як слід, це буде справжній прорив! Ти тільки подумай, що відбудеться, коли з нами заговорить мертвий...

На стіні задзеленчав дзвінок — це означало, що за вхідними дверима хтось чекає.

Локвуд скривився:

— Цікаво, хто це? Ми нікому не призначали зустрічі.

— Може, це хлопчина з крамниці? — припустив Джордж. — Приніс нам овочі?

— Ні, — хитнула я головою. — Він повинен прийти завтра. Це, мабуть, новий замовник.

Локвуд узяв картку з запрошенням і заховав у кишеню:

— То чого ж ми стоїмо? Ходімо й погляньмо!

5

На візитних картках стояли імена: «Пан Пол Сондерс» і «Пан Альберт Джоплін». Через десять хвилин ці два добродії вже сиділи в нашій вітальні за чашками з чаєм.

Пан Сондерс — його фах на картці було означено як «очищення кладовищ», — правив, вочевидь, за головного. То був високий худорлявий чоловік із гострими ліктями й колінами, в старомодному вовняному сіро-зеленкуватому костюмі, що ледве вмостився на нашій канапці. На його кощавому, обвітреному обличчі з широкими вилицями грала усмішка, а примружені очі наполовину сховались під попелястими пасмами волосся. Перш ніж узяти чашку з чаєм, він акуратно поклав собі на коліна свій потертий фетровий капелюх зі срібною шпилькою на крисах.

— Дуже добре, що ви