Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

прийняли нас без попереднього запису, — мовив пан Сондерс, легенько вклоняючись кожному з нас по черзі. Локвуд, як і завжди, вмостився в своєму кріслі, а ми з Джорджем, тримаючи напоготові ручки й записники, посідали на сусідні стільці. — Справді дуже добре. Ви — перша агенція, куди ми сьогодні звернулись. Правду кажучи, ми навіть не сподівались до вас доступитись.

— Я дуже радий чути, що ми — на чолі вашого списку, пане Сондерсе, — лагідно відповів Локвуд.

— О, це лише тому, що ваша контора найближча до наших складів, пане Локвуде. Я — людина заклопотана, і ефективність — моя головна мета. П’ятнадцять років тому ми відкрили на Кінґс-Крос компанію з очищення кладовищ під назвою «Солодких снів». Це, до речі, мій партнер, пан Джоплін. — Він поважно кивнув у бік маленького чоловічка, що мовчки сидів поруч. Чоловічок тримав у руках величезну в’язку паперів і виряченими з подиву очима розглядав Локвудову колекцію пасток на привидів.

— Ми сподіваємось на вашу допомогу вже цього вечора, — провадив Сондерс. — У нашій компанії, звичайно, працює багато людей: копачі, водії екскаваторів, вантажники, техніки... і, зрозуміло, працівники нічної зміни. Проте цієї ночі нам потрібне втручання досвідчених агентів.

Він підморгнув нам і гучно відсьорбнув чаю. З обличчя Локвуда, наче пришпилена, не сходила чемна усмішка.

— То чого саме ви від нас хочете? І де ми маємо працювати? — запитав він.

— О, вам треба подробиць? Чудової — Сондерс умостився зручніше, закинувши руку за бильце канапи. — Ми працюємо на кладовищі Кенсел-Ґрін, на північному заході Лондона. Це кладовище наказано очистити. Згідно з новим розпорядженням поліції, ми повинні знищити всі АР.

Локвуд здивовано заморгав:

— Що саме знищити? Пробачте, я, здається, недочув.

— АР — Активні Рештки. Іншими словами, Джерела. Старі поховання бувають небезпечні й можуть завдати шкоди містинам по сусідству.

— Як отой Повзун у Степні! — пригадала я. — Пам’ятаєте — минулого року?

Повзун — то був Фантом, що виліз із могили на кладовищі в Степні, перебрався через дорогу і вбив за дві ночі п’ятьох людей із сусідніх будинків. Третьої ночі агенти з «Ротвела» вистежили привида, загнали його назад у могилу й підірвали її. Ця пригода наробила чимало галасу ще й тому, що кладовище перед тим офіційно оголосили безпечним.

Пан Сондерс вишкірив зуби в усмішці:

— Авжеж, дитинко! Погана була історія. Але така вже вона, ця Проблема! Увесь час з’являються нові Гості. Тій могилі в Степні було триста років. Хіба раніше вона завдавала комусь клопоту? Аж ніяк! А потім агенти встановили, що похований у ній небіжчик був убитий. І, звичайно ж, він повернувся, як і інші духи вбитих чи самогубців. Тому поліція зараз перевіряє всі кладовища, а наша компанія «Солодких снів» працює в Кенсел-Ґрін.

— Це ж величезне кладовище! — мовив Джордж. — Скільки вже могил ви встигли розкопати?

Сондерс почухав щетинисте підборіддя:

— Копаємо по кілька ділянок у день. Найважче — це знайти саме ті поховання, які можуть завдати найбільшого клопоту. Підготовча робота триває поночі, бо саме тоді привиди проявляються найпомітніше. У нас є особливі нічні команди, які шукають підозрілі могили й мітять їх жовтою фарбою. А вранці ми викопуємо з цих поховань кістки.

— Нічна робота — річ небезпечна, — зауважив Локвуд. — А хто працює в цих ваших командах?

— Переважно підлітки з нічної варти. Є й кілька дорослих — вільнонайманих. Ми їм добре платимо. Зазвичай нам трапляється всіляка дрібнота: Тіні, Причаєні та інші Перші Типи. Другі Типи — рідкісніші. А для небезпечнішої роботи ми заздалегідь наймаємо агентів.

Локвуд спохмурнів:

— А як це ви передбачаєте, чи небезпечна буде робота? Щось я не розумію...

— Для цього в нас є Джоплін! — пан Сондерс грубо штовхнув свого партнера гострим ліктем під ребра. Чоловічок здригнувсь, упустив половину паперів на підлогу й кинувся їх підбирати. — Альберт — неоціненна людина! Якби не він... Ану, Альберте! — він нетерпляче позирнув на чоловічка. — Розкажи, чим ти займаєшся!

Пан Альберт Джоплін підвівся й весело підморгнув нам. Він був молодший за Сондерса, мав трохи більше від сорока років, — проте мав такий самий скуйовджений вигляд. Його кучеряве каштанове волосся не зналося з гребінцем, мабуть, по кілька тижнів, якщо не по кілька років. Обличчя він мав приємне, хоч і дещо хворобливе; на кругленьких щічках — аж до видовженої нижньої щелепи — грав рум’янець. Веселі, дещо винуваті очі дивились із-за маленьких круглих окулярів, дуже схожих на Джорджеві. На ньому був пожмаканий піджак, запорошений лупою, й темні, широкі, трохи закороткі штани. Сидів він випроставшись, поклавши руки на свої папери, наче принишклий садовий вовчок.

— Я веду архіви наших справ, — сказав він. — І допомагаю планувати нові операції.

Локвуд підбадьорливо кивнув:

— Так, бачу. І як ви це робите?

— Розкопки! — вигукнув пан Сондерс, не давши Джоплінові сказати ані слова. — Він наш найкращий копач! Правда ж, Альберте? — Він нахилився до чоловічка, по-театральному стиснув його кволу ручку й ще раз підморгнув нам. — Зовні він таким не здається, еге ж? Проте я кажу серйозно. Річ у тім, що перш ніж ми викопуємо кістки, Джоплін розкопує для нас їхню історію... Друже, ну чого ти сидиш і мовчиш, як диня на баштані? Розкажи їм про все!

— Гаразд... — Джоплін знервовано поправив окуляри. — Я справді вчений, займаюсь історією. Досліджую записи та газетні згадки про могили, які можна назвати по-справжньому «небезпечними», — тобто ті, де поховано людей, яких спіткав трагічний або моторошний кінець. А тоді попереджую пана Сондерса, й він вирішує, як нам діяти.

— Зазвичай ми очищуємо поховання без проблем, — утрутився Сондерс. — Проте не завжди.

Учений кивнув:

— Так. Два місяці тому, скажімо, ми працювали на кладовищі в Мейда-Вейл. Я знайшов там могилу людини, вбитої за часів короля Едварда. Вона геть поросла травою, а плиту було зовсім занедбано. Один з наших хлопців — з нічної команди — саме очищував поховання від кущів ожини, щоб його розкопати, аж тут прямісінько з землі з’явився привид і потягнув хлопчину до могили! То була страшна сива жінка з роззявленим ротом і виряченими очима. Бідолашний малий верещав, як кроленя. Звичайно ж, він дістав добрячу порцію дотику привида. На щастя, агенти швидко підібрали його — сподіваюсь, він одужає... — Пан Джоплін зупинився й сумно усміхнувся. —