Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

Єва кивнула, дивлячись на Марка з теплом у очах.

— Так, і це тільки початок.

Вечір уже зовсім спустився на місто, коли Марк і Єва вийшли з кафе. Вулиці були освітлені жовтуватим світлом ліхтарів, і повітря вже охолоджувалося. Вони йшли поруч, час від часу поглядаючи один на одного, а в їхніх очах відчувалася та особлива радість, яка з'являється після успішного дня.

— Знаєш, — Марк зупинився посеред вулиці, усміхаючись, — я не можу повірити, що ми зробили це. Це наче маленька перемога над усім, що нас стримувало.

Єва засміялася, злегка підстрибнувши на місці.

— Як діти, справді! — сказала вона, весело крутячи руками в повітрі. — Пам'ятаєш, як ми бігали по вулицях, уявляючи себе детективами? А зараз ми робимо це по-справжньому!

Марк усміхнувся, задумавшись на мить.

— Ми таки не змінилися. Хіба що тепер не боїмося мріяти голосно, — сказав він, і його голос став трохи теплішим. — Ти взагалі не змінилася, Єво. Завжди така енергійна, готова до пригод.

Єва поглянула на Марка й весело хитнула головою.

— А ти? Ти завжди такий серйозний, завжди все плануєш, але й надійний, як скеля. Навіть зараз, коли здається, що ти шукаєш свою мрію, ти ніколи не кидаєш справу на півдорозі.

Вони підійшли до старого мосту, зупинилися біля поручнів, вдивляючись у темну воду річки. Хвилі тихо плескалися об каміння, створюючи спокійний фон для їхніх думок.

— Знаєш, я думаю, що наша дитячість — це не погано, — раптом сказав Марк, дивлячись на зірки. — Чим більше ми дорослішаємо, тим більше втрачаємо цей вогник, а я не хочу його втрачати. Хочеться радіти, як тоді, коли кожен день був новою пригодою.

Єва тихо засміялася, притулившись до поручня.

— Ти правий. Мені здається, що наша дитячість допомагає нам не втратити себе. Вона — це наш зв'язок із минулим і водночас наше джерело енергії.

Вони стояли мовчки, насолоджуючись цією хвилиною, яка належала тільки їм. У їхніх серцях було щось світле, просте, і разом із тим — складне та глибоке. Почуття вдячності за те, що вони й далі поруч, розділяючи не тільки важкі моменти, але й радість перемог.

Марк раптом озирнувся на Єву.

— Ну що, готова завтра вранці знову бігти до своїх мрій?

Єва підняла брову, і її очі блиснули веселим вогником.

— Звісно! Тільки цього разу я виграю у цій гонці, Марк! Готова навіть парі закласти!

Марк засміявся.

— Ти завжди була такою запальною, — з посмішкою відповів він, — але не думай, що я так легко здамся.

— Подивимось, — з лукавим блиском сказала Єва, повертаючись у бік будинків. — Завтра буде новий день і нові виклики.

Їхня хода стала трохи швидшою, ніби вони насправді збиралися влаштувати невелике змагання прямо на вулиці. Вони сміялися і жартували, неначе час зовсім не минув з того моменту, коли вони були дітьми, які бігали разом, шукаючи пригод.

І хоча тепер вони дорослі, їхні почуття залишалися такими ж яскравими й живими, як тоді.

Наступного ранку сонячні промені пробивалися крізь штори, коли Марк, вже вдягнений у свій оверсайз светр і з кавою в руці, обережно глянув на годинник. Попереду був важливий день — він мав піти на першу співбесіду для роботи в журналі. Тихо насолоджуючись кавою, він намагався не хвилюватися, хоча думки все одно блукали навколо майбутніх викликів.

Єва тим часом стояла перед дзеркалом, закручуючи пояс свого довгого пальта. Вона намагалася виглядати професійно, адже сьогодні мала йти на зустріч із видавцем. Хоча вона прагнула справити враження, думки про минуле і майбутнє не давали спокою. Все здавалося таким нестабільним і водночас хвилюючим.

Вони вийшли одночасно зі своїх будинків і зупинилися, зустрівшись поглядами через вікна, які виходили одне на одного. Це стало їхнім невеликим ранковим ритуалом — обмінятися поглядами перед важливими справами.

— Готовий? — прошепотіла Єва, підіймаючи брову, неначе й справді чекала відповідь.

Марк підняв чашку кави в знак підтвердження, потім вказав на годинник, мовляв, час іти. Вони кивнули одне одному й розійшлися своїми шляхами.

Марк увійшов у офіс журналу, де мало відбутися інтерв'ю. Величезний простір, наповнений шумом друкарських машин і дзвінками, здавався йому водночас затишним і напруженим. Журналісти поспішали між столами, обговорювали нові теми, складали плани. Марк відчув, як напруга зростає.

— Добрий день, я Марк, у мене співбесіда, — сказав він на рецепції, відчуваючи, як його голос видав легке хвилювання.

— Так, звісно, вас чекають. Проходьте, — відповіла дівчина з привітною усмішкою.

Марк сів перед інтерв'юером — строгим чоловіком середнього віку з уважним поглядом.

— Отже, Марку, розкажіть нам, чому ви хочете працювати в журналі, присвяченому розслідуванням? — запитав він, уважно дивлячись на Марка.

Марк глибоко вдихнув і почав свою розповідь.

— З дитинства я мріяв бути журналістом-розслідувачем. Це не просто робота для мене, це частина мого життя. Я завжди шукав правду, розкривав те, що ховається від простого погляду. І якщо я зможу допомогти людям дізнатися правду через ваш журнал, це буде для мене справжнім досягненням.

Чоловік кивнув і зробив кілька нотаток. Марк відчув полегшення, коли співбесіда підійшла до кінця. Відчуття того, що його майбутнє тепер залежить від цієї розмови, трохи лякало, але водночас давало надію.

Після закінчення інтерв'ю Марк вийшов на вулицю, відчуваючи, як напруга, що накопичувалася протягом всього ранку, повільно відступає. Він зробив глибокий вдих, відчуваючи прохолоду осіннього повітря, і мимоволі усміхнувся. Інтерв'ю пройшло краще, ніж він очікував. Хоча було кілька моментів, коли йому здавалося, що він міг відповісти інакше, загалом він був задоволений своїм виступом.

Марк зупинився біля найближчої кав'ярні, щоб ще трохи побути наодинці зі своїми думками. Зайшовши всередину, він замовив новий стакан кави, щоб заспокоїтись і трохи перевести подих. В його голові все ще вирували роздуми про майбутнє, але зараз, на мить, він дозволив собі розслабитися.