Алюшина Полина - Сни - мої єтюди, Алюшина Полина

Ворота відчинилися і до входу в будинок під'їхало жовте таксі, наче промінчик сонця осяяв це похмуре місце. Задні двері відчинилися і з машини в чорному пальті вийшов темношкірий чоловік. Він дістав з кишені своєї чорної жилетки маленький годинник на ланцюжку і, відкривши кришку, глянув на циферблат і важко зітхнув.

         - Гей... гей, детектив! - Пролунало з таксі. Чорношкірий чоловік обернувся і зазирнув у машину.

-  Ви забули свій портфель. – Висунувся з вікна таксист.

- Так, дякую. - Відповів гість і взявши невеликий портфельчик, став підніматися сходами до дверей будинку. Чоловік натиснув на кнопку дзвінка і в цей час почув дивний шурхіт, що долинав десь зліва. Темношкірий повернув голову і побачив, як робітники на возі вивозили свіжоспиляне дерево. Все б нічого, але погляд детектива привернули листя на дереві. На вигляд це був міцний молодий дуб, але його листя було пожовклим, хоча була середина травня. Схоже, щось загубило дерево, і дуже швидко.

- Як цікаво ... - Тихо промовив гість, проводжаючи поглядом блідих робітників і дивне дерево. Таксі неспішно поїхало, двері зі скрипом відчинилися, даючи зрозуміти всім усередині, що до них завітав гість. Біля дверей гостя зустрів літній дворецький. Він вклонився і поважно сказав:

- Пане Джеймс, гадаю?

- Так, доброго дня, я з приводу справи пана Моргана. - Злегка посміхнувшись, відповів той, хто прийшов.

         - Все сімейство нагорі, сер. Роздягайтеся і йдіть за мною. - Дворецький злегка кивнув служниці, що підійшла, щоб та прийняла пальто гостя.

Джеймс поставив свій портфель на підлогу, зняв із себе пальто, залишившись у чорній жилетці та сірій сорочці. Пальто він віддав служниці, посміхнувшись, підняв портфеля і пішов за дворецьким нагору. З правої сторони від головних сходів на першому поверсі будинку, мабуть, розташовувалась кухня. Гість це зрозумів за принадним ароматом спецій і томату, що долинали звідти, поки вони з дворецьким перетинали великий похмурий хол. Піднявшись на другий поверх будинку, де була їдальня, дворецький відчинив двері перед Джеймсом, голосно оголосивши:

- Мілорд, міледі, детектив Джеймс Лувра прибув.

Темношкірий чоловік опинився в кімнаті з високими стелями, де висіли розкішні золочені люстри. Посеред кімнати стояв довгий обідній стіл, біля якого стояли всі члени родини Летфін і близький друг письменника, який допомагав останньому у видавництві книжок. Усі присутні були одягнені у чорні жалобні вбрання. Їхні обличчя, навпаки, були білими, як крейда, а очі яскраво світилися карим кольором з відтінком червоного, від чого навіть людині, що дотримується скептичних поглядів на паранормальні речі, ставало зрозуміло, що перед ним стояла родина вампірів. Погляди цих аристократів були гордовитими, оцінюючими та важкими.

 - Доброго дня, Джеймсе, радий бачити вас у своєму будинку! – Сказав літній чоловік у чорному строгому костюмі-трійці. Він стояв біля краю столу, спираючись на стару потерту тростину і тримаючи під руку літню жінку.

         - Доброго дня, сер. Я приїхав розібратися в цій непростій справі. Сподіваюся на Вашу допомогу. - З цими словами Джеймс простяг руку літньому чоловікові.

- Мене звати Роланд Летфін, я голова родини Летфінів, Морган був моїм сином. - Хазяїн примружив очі, потиснувши при цьому простягнуту йому руку гостя.

- Батьку, навіщо ти запросив у будинок цього детектива? – Вперед вийшов світловолосий міцний чоловік середнього віку. Він насупив брови, погляд нагадував сича. – Нехай поліцейські розбираються із цією справою?

Джеймс швидко оглянув того, хто говорив, і трохи посміхнувся.

         - Ліам, май повагу до нашого гостя! Поліцейські вже довели свою нездатність до розслідування справ! А цей детектив, безперечно, найкращий у цій справі, якщо нам порадив його запросити сам губернатор! Твій брат загинув від рук невідомого, тому ми й досі перебуваємо тут. Нехай Морган і відсторонився від сім'ї в останні роки свого життя, але, на відміну від тебе, він хоча б на свята не забував з'являтися у родинному колі. І я хочу знати, хто винен у його смерті, щоб покарати гідно цього нікчему! – Грізно вимовив Роланд, зло подивившись на старшого сина.

Детектив помітив, як дружина Роланда стиснула передпліччя чоловіка. А світловолосий чоловік спохмурнів ще дужче.

- Яка кому справа, хто його вбив і навіщо? Братець Морган завжди був дивним, так навіть краще... Хоч його вічно усміхненої пики тут більше не буде... - В'їдливо промовила висока струнка жінка в довгій чорній сукні зі шлейфом. Її руки були вдягнені в напівпрозорі рукавички по самі лікті. Вона сіла за стіл, випроставши спину, наче струну.

- Роза, він твій брат! – Схвильовано вигукнула мати, ще міцніше схопившись за рукав чоловіка. На очах жінки виступили сльози і білі щоки ледве порожевіли.

 - Він лише один дивак, не більше. - Відрізала Роза Летфін і взяла в руки ніж та виделку. – Коли вже будуть подавати обід? Чи не час нашому гостю і нам самим вшанувати пам'ять цього навіженого Моргана?

         Батько тяжко видихнув, повернувшись до детектива:

- Прошу вас, Джеймсе, приєднуйтесь до столу. З цього дня і наступний тиждень ви житимете з нами, так що, думаю, нам усім варто придивитись один до одного краще.

Поки сім'я займала свої місця, друг письменника, який весь цей час стояв віддалено, обережно підійшов до темношкірого чоловіка, поклав на його плече руку і шепнув на вухо: