Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

спітнілий. Дивився нав­коло, гадки не маючи, де я. На мене знову зійшло усвідомлення. Оголений, я стояв біля вікна спальні, підвіконня тиснуло на стегна, я нахилявся назовні. Відійшов непевними кроками, сів на ліжко. Білі зім’яті простирадла світились у місячному сяйві. На обличчі поступово висихали сльози, я чекав, коли серце набуде нормального ритму. Знову цей сон.

Поганий сон. Як завжди, він був такий живий, що життя видавалося після нього ілюзією, а сон — явою. І це — найжорстокіші тортури. Бо в снах Кара й Аліса, моя дружина і шестирічна дочка, були живі. Я міг їх бачити, говорити з ними. Торкатися їх. У снах я міг повірити, що в нас є майбутнє, а не лише минуле.

Я боявся цих снів. Не так, як люди бояться нічного жахіття, бо нічого страшного в них не було. Ні, навпаки. Я боявся їх, бо мав прокинутись. І тоді біль горя й утрати ставав свіжим, як одразу після трагедії. Часто я прокидався й бачив, що не лежу в ліжку, — сомнамбулічне тіло діяло без участі свідомості. Я стояв, як-от зараз, біля прочиненого вікна або на верхній сходинці крутих, небезпечних сходів і не пам’ятав, як туди потрапив, який несвідомий потяг привів мене туди.

Мене трусило, попри липке тепло нічного повітря. Знадвору долинув короткий гавкіт лисиці. Згодом я ліг та дивився в стелю, доки тіні розтанули й розвіялася пітьма.

4

Туман ще клубочився над болотами, коли молода жінка зачинила за собою двері та вийшла на ранкову пробіжку. Лін Меткалф була в гарній спортивній формі, бігла легко й ритмічно. Розтягнутий нещодавно литковий м’яз вже майже прийшов у норму, але вона все одно намагалася не надто його навантажувати, рухаючись розслабленими легкими підскоками від свого будинку вздовж вузького провулка. На півдорозі вона зрізала через зарослу стежку, яка вела болотом до озера.

По ногах хльостали високі стебла трави, ще холодні й мокрі від роси. Вона глибоко вдихнула, насолоджуючись відчуттям. Ранок понеділка — ну то й що! Прекрасний початок тижня, кращого не вигадаєш. Це була її улюблена частина доби, бо потім доведеться клопотатися балансом рахунків місцевих фермерів та дрібних підприємців, які вічно обурюються, не слухаючи її порад, і день набуде менш оптимістичного забарвлення, бо інші матимуть можливість його зіпсувати. Усе було свіже, гостре, зводилося до ритмічного перестуку її ніг по стежці та рівного дихання.

Лін був тридцять один рік, і вона пишалася своєю формою. Пишалася дисципліною, яка допомагала цю форму підтримувати, а це означало, що вона й досі має прекрасний вигляд у щільних шортах і коротенькому топі. Ні, вона не була такою самовдоволеною, щоб зізнаватися в цьому всім і кожному. Але тішилася цим, і від цієї думки ставало легше на душі. Вона тішилася, що могла підіймати собі планку, бачити, як далеко може зайти у своїх тренуваннях, а потім спробувати пройти ще трохи далі. Якщо існував якийсь інший варіант найкращого початку дня, ніж натягти кросівки та здолати кілька миль, поки світ навколо прокидається, то його ще треба було знайти.

«Ну, звісно, за винятком сексу». Але від нього останнім часом задоволення трохи менше. Ні, гірше не стало. Варто було лишень глянути, як Маркус у душі змиває з себе гіпсовий пил робочого дня, як вода розгладжує темні волоски на його тілі, так що вони наче перетворюються на хутро видри, і жар заливав низ її живота. Але коли окрім насолоди з’являлась інша мета, вона гасила радість для них обох. Особливо коли все це не призводило ні до чого.

Досі.

Вона перестрибнула глибоку колію на стежці, не перериваючи кроку, не збиваючись із ритму. «Збитися з ритму, — сумно подумала вона. — Хотілося б». Щодо ритмів її тіло було регулярним, мов годинник. Щомісяця, без збоїв, майже день у день, розпочиналася ненависна кровотеча, повідомляючи про завершення чергового циклу та про нове розчарування. Лікарі запевняли, що в них обох усе гаразд. Просто декому на це потрібно більше часу, ніхто не знає чому. Продовжуйте старатися, сказали лікарі. І вони старалися. Спочатку з ентузіазмом реготали з того, що мають медичне схвалення для заняття, яке їм і так подобалося. «Те, що доктор прописав!» — жартував Маркус. Але жарти потроху згасали, а на їхнє місце приходив… ну, не розпач, принаймні поки що. Але виник уже зародок розпачу, бо інші зародки не формувались. І це почуття починало забарвлювати все інше, домішуватися до всіх аспектів їхніх стосунків.

Вони в цьому не зізнавалися. Але так було. Вона знала: Маркуса гнітить те, що вона заробляє більше своєю маленькою бухгалтерською практикою, ніж він на будівництві. Між ними не виникало взаємних докорів, але вона так боялася, що вони можуть початись. І знала, що може завдати болю, так само як Маркус. На позір вони переконували одне одного, що немає про що хвилюватися, немає куди поспішати. Але вони намагалися вже кілька років, а за чотири роки їй виповниться тридцять п’ять — вона завжди казала, що в цьому віці припинить спроби. Вона швиденько підрахувала. Це 48 менструацій. Так близько. Жах. Ще 48 потенційних розчарувань. Тільки от цей місяць був трохи інакший. Цього місяця розчарування затримувалося на три дні.

Вона хутко пригасила спалах надії. Надто рано про це думати. Вона навіть Маркусу не сказала, що місячні ще не почалися. Не потрібно плекати безпідставну надію. Слід почекати кілька днів, зробити тест. Від самої цієї думки охопив нервовий трепет. «Біжи, не думай», — сказала вона собі твердо.

Здіймалося сонце, запалюючи небо попереду. Тепер стежка пролягала вздовж озерної дамби, крізь зарості очерету й далі — до темного обширу лісу. Туман клубочився над водою, ніби вона мала загорітися. Тишу розірвав звук риби, що вистрибнула з води й впала із невидимим сплеском. Вона так любила це. Любила літо, цей краєвид. Лін народилася тут, але виїздила для навчання в університеті, подорожувала за кордон. Але вона завжди поверталася. Богом дана земля — так завжди казав тато. У Бога вона не дуже вірила, але розуміла, що батько мав на увазі.

Зараз вона наближалася до своєї улюбленої ділянки пробіжки. Стежка розгалужувалась і йшла до лісу, Лін побігла нею. Уповільнила крок, бо дерева зімкнулися над головою, вкриваючи її тінями. При такому тьмяному світлі легко перечепитись об корінь. Саме наступивши на один такий, що стирчав із землі, вона ногу й розтягнула. Майже два місяці після того не могла бігати.

Але невисоке поки що сонце вже починало прорізати морок лісу, освітлюючи шар листя під ногами, граючи на його вишуканому переплетінні. Це був праліс, дика місцина з переплетеними стовбурами дерев і болотистим, зрадливим ґрунтом. Весь прорізаний лабіринтом звивистих стежинок, здатних завести необачного в густі хащі. Коли вони перебралися до цього будинку, Лін якось нерозважливо вирішила дослідити цю пущу під час ранкової пробіжки. Їй