Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Зараз, у розпал надвечірньої спеки, я намагався поблукати кількома медичними сайтами, але не міг зосередитися. Встав і підійшов до відчиненого французького вікна. На робочому столі гучно дзижчав вентилятор, ганяючи, та не охолоджуючи тепле повітря. Попри відчинені вікна ефект був суто психологічний. Я дивився на доглянутий сад. Як і все довкола, він стояв пересохлий, чагарники й трава в’янули від спеки майже на очах. Одразу за садовою межею починалося озеро з невисокою кам’яною дамбою, яка захищала від зимових паводків. До невеличкої пристані було при­швартовано старий човник Генрі. Він був не набагато більший за уславлені веслувальні човни, але Менемському ставу не вистачало глибини для чогось масштабнішого. Із протокою Солент[3] не зрівняєш. До того ж на озері було багато надто мілких або заплетених водоростями місць, куди не наважувалися запливати. Проте все одно ми обидва любили виходити під вітрилом чи повеслувати. Звідси виднілися лише зарості далекого очерету, який відділяв воду від неба. Сьогодні марно було сподіватися поставити вітрило. Озеро залишалося зовсім спокійним, жодного руху на поверхні води. Плаский рівний простір, порожнеча, яка, залежно від вашого настрою, могла сприйматися спокійною чи спустошеною. Мені вона зараз спокійною не здавалася.

— Здається, я почув вас.

Я обернувся до Генрі, який на візку заїжджав до кімнати.

— Так, намагався вирішити кілька питань, — спробував я зібратися з думками, що блукали невідомо де.

— Яка тут нестерпна піч, — пробурмотів він, стаючи біля вентилятора. Якщо не враховувати того, що він не міг користуватися ногами, мій партнер мав цілком здоровий вигляд: кремово-біле волосся, засмагле обличчя, гострі темні очі.

— Отже, що там з трупом, який знайшли хлопці Єйтс? Дженіс тільки про це й говорила, коли обід принесла.

Здебільшого в неділю Дженіс просто передавала судки з їжею, приготовленою у себе. Генрі наполягав, що здатний сам собі зварити обід у неділю, але, як я помітив, не дуже опирався таким передачам. Дженіс добре куховарила, і я підозрював, що її почуття до Генрі дещо виходили за межі обов’язків домогосподарки. Вона була незаміжня, і я гадав, що її несхвальне ставлення до колишньої дружини Генрі походило здебільшого з ревнощів, хоча вона частенько натякала на якийсь давній скандал. Я чітко дав зрозуміти, що знати про це не хочу. Навіть якщо подружнє життя Генрі не було ідилією (як зараз він його, здається, собі пригадує), я не хочу порпатись у чужій брудній білизні та плітках. Але я не здивувався, що Дженіс знала про труп. Пів селища, мабуть, уже базікало про новину.

— Біля Фарнемського лісу, — сказав я.

— Мабуть, якийсь любитель птахів. Вештаються тут з наплічниками такою спекою.

— Можливо.

Генрі, почувши мій тон, здійняв темні брови.

— Що ж тоді? Тільки не кажіть, що маємо вбивство. Трохи розворушить це сонне болото! — Його усмішка згасла, коли я не відреагував. — Щось мені підказує: не слід мені було з цим жартувати.

Я розповів йому, як заїхав на ферму Саллі Палмер. Сподівався, що коли проговорю все це, нещастя здаватиметься менш можливим. Не вийшло.

— Боже милостивий, — важко сказав Генрі, коли я завершив переказ. — І поліція думає, що це може бути вона?

— Вони не сказали ні «так», ні «ні». Не певний, що вони вже готові дати відповідь.

— Боже, які страшні речі кояться.

— Це не може бути вона.

— Та звісно, — погодився колега, але я бачив, що він так само не вірив своїм словам, як і я. — Ну, не знаю, як вам, але мені треба випити.

— Дякую, поки утримаюся.

— Зберігаєте місце для пізнішого походу до «Ягняти»?

«Чорне ягня» — то був єдиний паб на все селище. Я часто заходив туди, але знав, що цього вечора головною темою розмов буде те, чого я не хочу обговорювати.

— Ні, гадаю, просто залишуся сьогодні ввечері вдома, — відповів я.

Жив я в старому кам’яному котеджі на краю селища. Купив його, коли стало очевидно, що зрештою залишуся тут на довше, ніж шість місяців. Генрі казав, що я й надалі можу мешкати в його домі, і бачить Бог, що «Дім на березі» був достатньо просторим. Сам лише його винний погріб міг проковтнути мій котедж. Але я хотів перебратися до власної домівки, щоб пустити корені, а не залишатися в ролі тимчасового пожильця. І хоч як мені подобалася робота, я не хотів жити в одному приміщенні з нею. Траплялися моменти, коли я міг просто зачинити двері, піти й сподіватися, що телефон не дзвонитиме хоча б кілька годин.

Саме так було зараз. Кілька людей рухалося на вечірню службу стежкою церковного подвір’я, коли я проїжджав повз, на шляху додому. Скарсдейл, наш вікарій, стояв у дверях церкви. Він був літнім похмурим чоловіком. Не вдаватиму, що він мені дуже подобався, але преподобний мешкав тут багато років і мав вірну, хоч і невелику парафію. Я здійняв руку, вітаючи Джудіт Саттон, вдову, що жила зі своїм дорослим сином Рупертом, дебелим телепнем, який повсякчас плентався на пару кроків позаду своєї надто дбайливої матусі. Вона балакала з Лі й Марджорі Ґудчайлд, найпершою парочкою головних іпохондриків, регулярними гостями нашої амбулаторії. Вони вважали, що я маю бути на зв’язку двадцять чотири години на добу, тож я сподівався, що вони не зупинять мене для імпровізованої консультації.

Але цього вечора ні вони, ні хтось інший мене не зупинив. Я поставив машину на розпеченій землі біля котеджу та зайшов у дім. Усередині панувала задуха. Прочинив вікна так широко, як тільки можна, взяв пива з холодильника. Хоч і не хотілося йти до «Ягняти», все-таки треба було випити. Направду, усвідомивши, як мені це потрібно, я поставив пиво назад і налив натомість джину з тоніком.

Накришив у склянку трохи льоду, додав скибку лимона й випив коктейль за маленьким дерев’яним столиком у садку за будинком. Мій сад виходив на поле, за ним — ліс, і якщо цей краєвид не такий мальовничий, як з вікон амбулаторії, то й не такий бентежний. Я посидів із джином, потім приготував собі омлет і з’їв його в садку. Денна спека нарешті почала спадати. Я залишався за столиком, а небо поступово набувало глибшого відтінку, й на ньому почали з’являтися перші невпевнені зірки. Думав про те, що відбувається за кілька миль звідси. Уся діяльність зараз, мабуть, зосереджена навколо одного мирного клаптика графства, де хлопці Єйтс зробили своє відкриття. Я спробував уявити Саллі Палмер цілою й неушкодженою, що вона десь сміється — так, наче думки могли втілитись у реальність. Але чомусь не міг втримати цю картинку в уяві.

Відтягуючи момент, коли доведеться йти спати й зустрітися зі снами, я затримався надворі, доки небо потемнішало до оксамитового індиго, крізь яке світилися й мигтіли діаманти зірок, випадкові сигнали давно померлих часточок світла.

Задихаючись, я прокинувся